Страх мудреця полностью

На вулиці люди, що зібралися на гамір, усіляко старалися загасити охоплене полум’ям сміття. Посеред невеличкої юрби тупав у нових чоботях із великими цвяхами Сіммон, трощачи все на друзки так, як хлюпається в калюжах хлопчисько після першого весняного дощу. Якщо лялька й пережила падіння, то цього їй точно було не пережити.

Це була не просто дріб’язковість. За двадцять хвилин до цього Деві подала мені сигнал, даючи знати, що вже спробувала воскову ляльку. Результату не було, а це означало, що Емброуз, поза сумнівом, зробив мою ляльку з глини, скориставшись моєю кров’ю. Простим вогнем її було не знищити.

Я хапав одну за одною інші шухляди й так само викидав на вулицю їх, але зупинився, щоб зірвати товсті оксамитові за­віси довкола Емброузового ліжка й ними захистити руки від жару вогню. Це також може видатися дріб’язковим, але дарма. Я панічно боявся обпекти руки. На них ґрунтувалися всі мої таланти.

Дріб’язково з мого боку було дорогою назад до бюро копнути нічну вазу. Вона була з дорогих — витончена, полив’яна. Ваза перекинулася й покотилася по підлозі, мов дурна, доки не врізалася в камін і не розбилася. Достатньо сказати, що на килимах Емброуза розлились аж ніяк не смачні солодощі.

Там, де раніше були шухляди, відкрито мерехтіло полум’я, освітлюючи кімнату, тимчасом як крізь розбите вікно проникало трохи чистого повітря. Врешті знайшовся ще один сміливець, який проникнув до кімнати. Він захистив руки однією з ковдр Емброуза й допоміг мені викинути з вікна останні кілька підпалених шухляд. Робота була гаряча, брудна через сажу, і коли на вулицю вивалилась остання шухляда, я вже кашляв, попри одержану допомогу.

Це скінчилося менш ніж за три хвилини. Кілька метикуватих відвідувачів шинку принесли глеки з водою та облили каркас порожнього бюро, який ще палав. Я викинув оксамитові завіси, що досі тліли, з вікна, крикнувши: «Обережно внизу!» — щоб Сіммон знав: час дістати з безладної купи тканини мій обло­говий камінь.

Поки в розбите вікно віяло холодним нічним повітрям, спалахували лампи, а дим розсіювався. Люди потихеньку заходили до кімнати, щоб допомогти, повитріщатися чи попліткувати. Довкола проломлених дверей Емброуза зібралася купка вражених витріщак, і я знічев’я замислився, які чутки може породити сьогоднішня вистава.

Коли в кімнаті з’явилося годяще освітлення, я зачудувався тим, що накоїв вогонь. Комод перетворився на якусь купу обвуглених сучків, а гіпсова стіна позаду нього була потріскана й укрита пухирями від жару. На білій стелі з’явилося широке віяло з чорної сажі.

Я помітив своє відображення в гардеробному дзеркалі та із задоволенням побачив, що брови в мене більш-менш цілі. Я був страшенно розтріпаний: волосся скуйовдилось, а лице було забруднене потом і темним попелом. Білки очей дуже яскраво виділялися на тлі чорного обличчя.

До мене підійшов Вілем і допоміг мені забинтувати ліву руку. Насправді вона не була обпечена, проте я знав: якось дивно буде, якщо я піду звідси цілковито неушкодженим. Якщо не брати до уваги легкого облисіння, моїм найбільшим ушкодженням насправді були дірки, пропалені в довгих рукавах. Ще одна зіпсована сорочка. Якщо так триватиме далі, я до кінця семестру залишуся голий.

Я сидів на краю ліжка й дивився, як люди несуть іще води, щоб облити бюро. Я вказав на обвуглену балку попід стелею, і її теж облили, здійнявши різке шипіння та хмару пари з димом. Люди продовжували то заходити, то виходити, глипаючи на руйнацію, стиха перемовляючись і хитаючи головами.

Коли Віл саме закінчував мене бинтувати, у розбите вікно проникнув стукіт копит, що чвалували бруківкою. Він тимчасово перекрив несамовитий тупіт чобіт із великими цвяхами.

Менш як хвилину по тому я почув у коридорі голос Емброуза.

— На Бога, що тут відбувається? Геть звідси! Геть!

Емброуз увійшов досередини, лаючись і відпихаючи людей. Побачивши, що я сиджу на його ліжку, він різко зупинився й поцікавився:

— Що ти робиш у моїх кімнатах?

— Що? — запитав я, а тоді роззирнувся. — Це твої кім­нати?! — зберігати досить засмучений тон було непросто, бо голос у мене загрубів від диму. — Я щойно обпікся, рятуючи твої речі?

Емброуз примружився, а тоді підійшов до обвуглених решток бюро. Знову кинув погляд на мене, а відтак вирячив очі: до нього раптом дійшло. Мені закортіло всміхнутися.

— Паняй звідси, брудний злодійкуватий ру, — плюнув отрутою він. — Присягаюсь: якщо щось зникло, я нацькую на тебе констебля. Доведу тебе до залізного закону й шибениці.

Я вдихнув, щоб відповісти, а тоді несамовито закашлявся. Довелося обмежитися лютим поглядом на нього.

— Гарна робота, Емброузе, — саркастично промовив Вілем. — Ти спіймав його. Він украв твій вогонь.

Один із витріщак докинув:

— Ага, хай поверне!

— Геть! — заволав Емброуз, червоний на виду й розлючений. — І забери із собою цього зачуханого шима, бо ви обидва дістанете від мене по заслузі.

Я подивився, як витріщаки глипають на Емброуза, вражені його поведінкою.

Уважно й гордо поглянув на нього, щосили відіграючи цю сцену.