Страх мудреця полностью

— Нас просто уявляють такими. Людьми, що грають на свирілях і скрипках. Танцюють довкола своїх ватр. Це, звісно, тоді, коли ми не крадемо всього, що не прикуте цвяхами, — на останніх словах у моєму тоні з’явилося трохи гіркоти. — Це не головне в житті едема ру.

— А що головне? — запитав Сіммон.

Я на мить замислився над цим, але моєму отупілому мозку це завдання було не до снаги.

— Насправді ми просто люди, — врешті сказав я. — От тільки ми не лишаємося на місці надто довго, і нас усі нена­видять.

Ми тихо подивилися на зорі.

— Вона справді змушувала його спати під фургоном? — запитав Сіммон.

— Що?

— Ти сказав, що твоя мама змушувала твого тата спати під фургоном за те, що він співав куплет про вівцю. Що, справді?

— Це передусім фігура мовлення, — сказав я. — Але одного разу так і сталося.

Я нечасто думав про своє дитинство у трупі, коли мої батьки ще були живі. Я уникав цієї теми так само, як каліка на­вчається не навантажувати травмовану ногу. Але від Сімового запитання на поверхню мого розуму виринув один яскравий спогад.

— Не через «Мідника-гарбаря», — несподівано для самого себе промовив я. — А через пісню, яку він написав про неї…

Одну довгу мить я мовчав, а тоді заговорив:

— Лоріан.

Так я вперше за багато років вимовив материне ім’я. Вперше, відколи її було вбито. У моєму виконанні воно було якесь дивне.

А тоді я, хоч і не збирався цього робити, заспівав:

Жінка Арлідена, темна Лоріан:

Гляньте раз, і стане дуже страшно вам!

Голос її коле, як той чагарник,

Зате в неї марно жоден гріш не зник.

Моя Теллі не готує,

Зате грошики добре рахує.

Ні талії, ні личка, як у феї,

Та все ж я скрізь

І луку, й ліс

Пройду заради неї…

Я відчув себе дивовижно здерев’янілим, від’єднаним від власного тіла. Як не дивно, спогад був яскравий, але не болючий.

— Я розумію, як чоловіка за таке могли загнати під фургон, — серйозно промовив Вілем.

— Та не в тім річ, — несподівано для самого себе сказав я. — Вона була прекрасна, і вони обоє це знали. Вони постійно дражни­лися. Річ була в розмірі. Той жахливий розмір був їй осоружний.

Я ніколи не розповідав про своїх батьків, і згадувати про них у минулому часі було якось незручно. Нечесно. Віла із Сімом моє одкровення не здивувало. Усякий, хто знав мене, міг зрозу­міти, що я не маю сім’ї. Я ніколи нічого не казав, але вони були добрими друзями. Вони знали.

— У нас в Атурі сплять у псарнях, поки дружини сердяться, — мовив Сіммон, повертаючи розмову в безпечніше русло.

— Мелосі регу еда Стіті, — пробурмотів Вілем.

— Атурською! — вигукнув Сіммон. У його голосі вирувала веселість. — Досить твоїх ослячих балачок!

— Еда Стіті? — повторив я. — Ви спите біля вогню?

Вілем кивнув.

— Я офіційно обурений тим, як швидко ти навчився сіаруської, — промовив Сім, демонструючи один палець. — Я провчився рік, перш ніж щось затямити. Рік! А ти все проковтуєш за один семестр.

— Я багато чого навчився в дитинстві, — відповів я. — Цього семестру просто вивчав тонкощі.

— У тебе кращий акцент, — сказав Сімові Віл. — Квоут говорить наче якийсь південний торгівець. Дуже просто. Ти говориш набагато вишуканіше.

Сіма це, схоже, влестило.

— Біля вогню, — повторив він. — Чи не здається дивним, що саме чоловікам завжди доводиться спати деінде?

— Цілком очевидно, що влада над ліжком належить жінкам, — відповів я.

— Доволі приємна думка, — зауважив Сім. — Залежно від жінки.

— Дістрел гарна, — додав він.

— Ке, — відповів Віл. — Надто бліда. Фела.

Сіммон тужливо похитав головою.

— Ми їй не рівня.

— Вона модеґанка, — сказав Вілем. Його усмішка була така широка, що здавалася майже демонічною.

— Справді? — перепитав Сім. Віл кивнув із найширшою усміш­кою, яку я коли-небудь бачив на його обличчі. Сім нещасно зітх­нув. — Воно й зрозуміло. Те, що вона найгарніша дівчина в Сою­зі, — це вже кепсько. А я й не знав, що вона ще й модеґанка.

— Я погоджуся з тим, що вона найгарніша зі свого боку річки, — виправив я. — Із цього боку є…

— Ти вже розводився про свою Денну, — перебив Віл. — П’ять разів.

— Послухай, — несподівано серйозно промовив Сіммон. — Тобі просто треба зробити перший крок. Ця Денна явно тобою зацікавилася.

— Вона нічого такого не казала.

— Вони ніколи не кажуть, що зацікавилися, — Сіммон засміявся: так абсурдно це звучало. — Зате є маленькі ігри. Це схоже на танець, — він підняв обидві руки й удав, ніби вони розмовляють між собою. — «Ой, як несподівано зустрітися тут із тобою!» «Ну привіт! А я просто йшов пообідати». «Який щасливий збіг: я теж! Можна я понесу твої книжки?»

Я підняв руку, щоб його зупинити.

— Можна перескочити до кінця цієї лялькової вистави, де ти цілий виток хлипатимеш у своє пиво?

Сіммон набурмосився на мене. Вілем розсміявся.

— За нею й так умліває вдосталь чоловіків, — запевнив я. — Вони приходять і зникають, наче… — я постарався знайти аналогію й не зміг. — Я краще буду їй другом.