— Ти краще будеш близький до її серця, — промовив Вілем, не роблячи наголосу ні на чому. — Ти краще будеш радіти її обіймам. Але ти боїшся, що вона тобою знехтує. Боїшся, що вона посміється, а ти виставиш себе дурнем, — Вілем невимушено знизав плечима. — Ти аж ніяк не перший, хто так почувається. Це не соромно.
Це здавалося неприємно близьким до істини. Якийсь час я не знав, що на це відповісти.
— Сподіваюся на те, — тихо визнав я. — Але я не хочу просто гадати. Я бачив, що відбувається з чоловіками, які забагато на себе беруть і прив’язуються до неї.
Вілем серйозно кивнув.
— Вона купила тобі той футляр для лютні, — підказав Сім. — Це щось та й має означати.
— Але що це означає? — запитав я. — Схоже, я їй цікавий, але що, як я просто видаю бажане за дійсне? Усі ті чоловіки, напевно, теж гадають, що їй цікаві. Але вони явно помиляються. Що, як я теж помиляюся?
— Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш, — заявив Сім із гіркотою в голосі. — Так я сказав би за звичайних обставин. Але знаєш що? Це ні хріна доброго не дає. Я ганяюся за ними, а вони кóпають мене, наче собаку за обіднім столом. Мені набридло так старатися, — він утомлено зітхнув, не встаючи зі спини. — Я просто хочу людину, якій буду подобатися.
— А я просто хочу чіткий знак, — докинув я.
— Я хочу чарівного коника, який поміститься мені в кишеню, — сказав Віл. — І перстень із червоного бурштину, який дасть мені владу над демонами. І нескінченний запас торта.
На мить знову запало затишне мовчання. Поміж дерев лагідно віяв вітер.
— Кажуть, ру знають усі історії на світі, — сказав за якийсь час Сіммон.
— Мабуть, так, — визнав я.
— Розкажи якусь, — попросив він.
Я примружився на нього.
— Не дивися на мене так, — обурився він. — Я просто налаштований почути історію.
— Нам трохи бракує розваг, — додав Вілем.
— Добре, добре. Дай-но подумати, — я заплющив очі, і на поверхню виринула історія про амірів. У принципі, не дивно. Вони постійно були в мене на думці, відколи мене знайшла Ніна.
Я сів прямо.
— Гаразд, — я вдихнув, а тоді зупинився. — Якщо комусь із вас треба до вітру, зробіть це зараз. Я не люблю зупинятися на середині.
Мовчання.
— Чудово, — я прокашлявся. — Є таке місце, яке мало хто бачив. Дивне місце, що зветься Фейрінієль. Якщо вірити переказам, Фейрінієль роблять незвичайним дві речі. По-перше, там сходяться всі дороги на світі. По-друге, жодна людина не знайшла цього місця, шукаючи. До цього місця не мандрують, це місце проходять дорогою до чогось іншого.
— Кажуть, туди прийде всякий, хто подорожуватиме досить довго. Це — історія про те місце, про старого в довгій дорозі та про довгу самотню ніч без місяця…
Фейрінієль був великим перехрестям, але там, де сходилися дороги, не було жодного шинку. Натомість були галявини між дерев, де мандрівники розбивали табори й коротали ніч.
Якось багато років тому й за багато миль звідси до Фейрінієлю прибули п’ять компаній мандрівників. Зупинившись дорогою з одного місця до іншого, вони обрали собі галявини й розвели багаття, коли сонце почало сідати.
Згодом, коли сонце вже сіло й ніч утвердилася в небі, дорогою надійшов старий жебрак у пошарпаній мантії. Він рухався поволі, обережно і спирався на ціпок.
Старий ішов нізвідки в нікуди. Він не мав ані капелюха на вухах, ані торби на горбі. Не мав ані гроша й не мав гаманця для грошей. Навіть власне ім’я ледве йому належало, та й воно за багато років затерлося мало не до дір.
Якби ви спитали його, хто він такий, він сказав би: «Ніхто». Але він помилився б.
Старий дістався Фейрінієлю. Він був голодний, як сухий вогонь, і стомлений до краю. Рухала ним лише надія на те, що хтось вділить йому трохи вечері та часточку свого вогню.
Тож побачивши мерехтливе сяйво вогню, старий покинув дорогу та стомлено пішов до нього. Невдовзі він побачив крізь дерева чотирьох високих коней. Їхня збруя була прикрашена сріблом, а в їхніх підковах срібло змішувалося з залізом. Неподалік жебрак побачив десяток мулів, навантажених добром: вовняною тканиною, вигадливими прикрасами й витонченими сталевими клинками.
Але увагу жебрака привернуло м’ясо — половина туші над вогнем, що парувала і крапала жиром на вугілля. Занюхавши її солодкі пахощі, він мало не зомлів, адже йшов увесь день, не маючи чого поїсти, крім жменьки жолудів і пом’ятого яблука, знайденого край дороги.
Вийшовши на галявину, старий жебрак звернувся до трьох чоловіків із темними бородами, що сиділи довкола вогню.
— Вітаю, — сказав він. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?
Вони повернулись, і їхні золоті ланцюги заблищали на світлі багаття.
— Звісно, — відповів їхній ватажок. — А що ти маєш при собі? Біти чи гроші? Персні чи стрелауми? Чи в тебе є щирі шалдійські монети, які ми цінуємо понад усі інші?
— Нічого такого я не маю, — сказав старий жебрак і розкрив долоні, показуючи, що вони порожні.
— Тоді тобі тут не буде втіхи, — сказали чоловіки, і в нього на очах заходилися вирізати товсті кусні з туші, що висіла біля вогню.
