— милий мій любчику, — проказала вона. — якщо ти ще раз запитаєш у цьому місці про сімох, я видворю тебе звідси. байдуже, твердо ти питатимеш чи лагідно, чесно чи з умислом. якщо ти спитаєш, я прожену тебе звідси батогом із терня та змій. я гнатиму тебе поперед себе, закривавленого й заплаканого, й не зупинюся, доки ти не загинеш або не втечеш із фею.
Говорячи, вона не відривала від мене погляду. І хоча я сам не відводив погляду й не бачив, як вони змінились, її очі вже не здавалися м’якими від обожнювання. Вони були темні, наче грозові хмари, тверді, як лід.
— я не жартую, — продовжила вона. — це правда — присягаюся своєю квіткою й вічно мінливим місяцем. присягаюся сіллю, скелями та склепінням небесним. присягаюся співаючи та сміючись, присягаюся звучанням власного імені, — вона поцілувала мене ще раз, ніжно притиснувши губи до моїх губ. — я зроблю це.
І на тому кінець. Може, я й дурень, але не аж такий великий.
***
Про саме царство фейрі Фелуріян говорила більш ніж охоче. І чимало її історій детально розповідали про бурхливе політичне життя фейрівських дворів: Тейн Мелу, Дендану, Двору Дроку. Мені важко було встигати осмислювати ці історії, позаяк я нічого не знав про задіяні в них сторони, а тим паче — про павутиння союзів, фальшивих дружніх стосунків, загальновідомих таємниць і давніх образ, які тримали суспільство фейрі вкупі.
Це ускладнювалося ще й тим, що Фелуріян уважала, ніби я за замовчанням маю розуміти певні речі. Наприклад, розповідаючи вам історію, я не став би згадувати, що більшість лихварів — шалдійці чи що немає королівських родів, давніших за модеґанський. Хто цього не знає?
Подібні деталі опускала у своїх історіях Фелуріян. Скажімо, хто не знає, що Двір Дроку втрутився в Берентальту між Мелом і Домом Файн?
А чому це важливо? Ну, звісно, це означало, що з представників Двору Дроку кепкували ті, хто перебував із денного боку. А що таке Берентальта? Своєрідний танець. А чому цей танець важливий?
Після кількох таких запитань Фелуріян починала мружити очі. Я швидко дізнався, що краще слухати, сидячи тихо й нічого не розуміючи, ніж намагатися вивідати всі дрібниці, ризикуючи наразитися на її роздратування.
І все ж я дізнавався дещо з цих історій — тисячу дрібних розрізнених фактів про фейрі. Про назви дворів, давні битви й визначних особистостей. Я дізнався, що на когось із тіан не можна дивитись обома очима одночасно й що подарувати комусь із беладарі один плід цинасу вважається страшною образою.
Можна подумати, ніби ця тисяча фактів дає певне уявлення про фейрі. Ніби я якимось робом склав їх докупи, наче деталі головоломки, й довідався, як усе влаштовано насправді. Тисяча фактів — це все ж таки чимало…
Але ні. Тисяча — це начебто багато, але зірок у небі більше, та й вони не утворюють якоїсь мапи чи фрески. Почувши історії Фелуріян, я достеменно дізнався лиш одне: не маю жодної охоти лізти навіть у найдобріший куточок фейрівського двору. З моїм щастям можна засвистіти, йдучи під вербою, й таким чином образити Божого цирульника чи щось таке.
Ось єдине, що я дізнався з цих історій: фейрі не такі, як ми. Це нескінченно легко забути, позаяк багато з них зовні схожі на нас. Розмовляють нашою мовою. Мають два ока. Вони мають руки, а їхні вуста всміхаються у знайомий нам спосіб. Але це — лише машкари. Ми не однакові.
Від декого я чув, що люди й фейрі відрізняються так само, як собаки й вовки. Хоча ця аналогія проста, вона аж ніяк не правдива. Вовків і собак відрізняє лише ледь помітний відтінок крові. І ті, й ті виють уночі. І ті, й ті кусатимуться, якщо їх битимуть.
Ні. Наш народ і їхній відрізняються один від одного як вода та спирт. У однакових склянках вони здаються однаковими. І те, й те — рідина. І те, й те прозоре. І те, й те мокре — в певному розумінні. Але одна речовина горить, а друга — ні. Темперамент чи час тут ні до чого. Ці дві субстанції поводяться по-різному, тому що глибинно, докорінно різняться між собою.
Те саме стосується людей і фейрі. Ми забуваємо це на свій страх і ризик.
Мені, либонь, варто пояснити кілька особливостей Фею.
На перший погляд лісова галявина Фелуріян видавалася не надто дивною. Більшістю ознак вона нагадувала прадавню, неторкану ділянку лісу. Якби не незнайомі зорі вгорі, я, можливо, запідозрив би, що досі перебуваю в ізольованому куточку Елду.
Але були певні відмінності. Я спав разів із десять, відколи покинув своїх товаришів-найманців. І все ж небо над шатром Фелуріян залишалося синім із пурпуровим відтінком, наче в літніх сутінках, і не збиралося мінятися.
Я лише дуже приблизно уявляв, як довго пробув у Фею. І, що ще важливіше, гадки не мав, скільки часу могло минути у світі смертних. У переказах повно хлопців, які засинають у колах фей і прокидаються стариганями. Юні дівчата забрідають у ліси й повертаються багато років по тому нітрохи не старшими на вигляд, твердячи, буцімто минуло всього кілька хвилин.
