Страх мудреця полностью

Судячи з того, що я знав, щоразу, коли я засинав у обіймах Фелуріян, могло минати кілька років. Повернувшись, я міг виявити, що минуло ціле століття або ж не минуло ні секунди.

Я всіляко старався про це не думати. Лише дурні тривожаться через те, над чим не мають влади.

Інша відмінність царства фейрі була значно тонша, а розповісти про неї значно важче…

У Медиці я проводив чимало часу поряд із непритомними пацієнтами. Цим я хочу сказати от що: є велика різниця між перебу­ванням у безлюдному приміщенні й перебуванням у приміщенні, в якому хтось спить. Спляча людина присутня у приміщенні. Вона усвідомлює вашу присутність, хоч і не­ясно, нечітко.

Так було у Фею. Це було так дивно й невизначено, що я довго цього не помічав. А тоді, усвідомивши це, набагато довше сушив голову над тим, у чому саме полягає відмінність.

Здавалося, я перейшов із безлюдного приміщення до приміщення, в якому хтось спить. От тільки, звісно, там нікого не було. Усе довкола мене неначе міцно спало: дерева, каміння, укритий брижами струмок, що розширювався й перетворювався на ставок Фелуріян. Усе це здавалося матеріальнішим, більш присутнім, аніж я звик, неначе ці речі трішечки усвідомлювали, що я поряд.

***

Думка про те, що рано чи пізно я покину Фей живим і незламним, була незвична для Фелуріян, і я здогадувався, що вона її бентежить. Фелуріян часто змінювала напрям розмови на якусь іншу тему й вимагала від мене пообіцяти, пообіцяти, що я до неї вернуся.

Я заспокоював її як умів, але способи перефразувати те саме не нескінченні. Разів за тридцять п’ять я сказав:

— Усіляко постараюся вберегти себе, щоб повернутися до тебе.

Я побачив, як змінилося її лице: спершу воно стало стривоженим, тоді — похмурим, а відтак — замисленим. Якусь мить я побоювався, що вона все ж вирішила залишити мене в себе як ручного смертного, й заходився лаяти себе за те, що не втік із Фею, коли мав змогу…

Але я не встиг стривожитися по-справжньому, бо Фелуріян схилила голову набік і нібито змінила тему:

— мій милий вогник хоче собі кожух? плащ?

— Я маю плащ, — відповів я, показуючи на свої речі, що лежали розкидані на краю шатра. Лише тоді помітив, що старого пошарпаного плаща мідника немає на місці. Побачив свій одяг, свої черевики та свою дорожню торбу, в якій досі виднілись обриси скриньки мейра. Однак мої плащ і меч щезли. Те, що я не помі­чав їхньої відсутності, можна було зрозуміти, бо я не морочився з одяганням, відколи вперше прокинувся поряд із Фелуріян.

Вона поволі оглянула мене з напруженим обличчям. Її погляд затримався на моєму коліні, зап’ястку, передпліччі. Лише тоді, коли вона взялася за моє плече й розвернула мене так, щоб ­оглянути мою спину, до мене дійшло, що вона дивиться на мої шрами.

Фелуріян узяла мене за руку та провела пальцями вздовж блідої лінії, що тягнулася моїм передпліччям.

— ти не вмієш берегти себе, мій квоуте.

Я трохи образився, тим паче що в її словах була чимала частка правди.

— Я непогано справляюся, — нещиро відказав я. — Зважаючи на те, в які халепи потрапляю.

Фелуріян перевернула мою руку й уважно оглянула долоню та  пальці.

— ти не боєць, — тихо, задумливо промовила вона сама до себе. — і все ж ти весь покусаний залізом. ти милий птах, який не може літати. без лука. без ножа. без ланцюга.

Її рука перейшла до моєї стопи й задумливо потягнулася по мозолях і шрамах, що залишилися від років на вулицях Тарбієна.

— ти довго ходиш. ти знаходиш мене в дичавині серед ночі. ти маєш глибокі знання. і ти сміливий. і юний. і негаразди тебе знаходять.

Вона підвела погляд на мене. Її лице було напруженим.

— чи не бажає мій милий поет мати шейд?

— Що?

Вона трохи помовчала, неначе добираючи слова.

— тінь.

Я всміхнувся.

— Вона в мене вже є, — а тоді перевірив для певності. Я ж, як-не-як, перебував у Фею.

Фелуріян нахмурилася й похитала головою: я її не зрозумів.

— іншому я дала б щит, і щит уберіг би його від біди. іншому я подарувала б бурштин, міцно перев’язала б піхви чарами чи виготовила б корону, щоб люди дивилися на нього з любов’ю.

Вона серйозно похитала головою.

— але не тобі. ти ходиш уночі. ти прямуєш за місяцем. ти мусиш мати захист від заліза, від холоду, від зневаги. легким і тихим будь завжди. вночі ховайся від біди. безстрашно мчи лише вперед, — вона кивнула самій собі. — тому тобі потрібен шейд.

Вона встала, пішла до лісу і сказала:

— за мною.

До манери Фелуріян висловлювати прохання можна було звикнути не відразу. Я зрозумів, що, не опановуючи себе, щоб опиратись, автоматично починаю робити те, про що вона мене просить.

Річ була не в тім, що вона говорила владно. Її голос був занадто тихий і незлобивий, щоб ним можна було висловлю­вати накази. Вона не вимагала й не вмовляла. Говорила виключно буденним тоном. Так, ніби не могла уявити собі світ, у якому хтось не бажає чинити саме так, як вона каже.

Через це, коли Фелуріян сказала мені піти за нею, я підскочив, наче маріонетка, яку смикнули за ниточки. Невдовзі я вже чалапав поряд із нею в глибині присмеркових тіней прадавнього лісу, голий-голісінький.