Спершу хліб. Чоловік змішав руками борошно, цукор і сіль, не завдаючи собі клопоту їх відміряти. Додав трохи закваски із глиняного глека в коморі, замісив тісто, а тоді зліпив округлі буханці й поставив підійматися. Вигріб із пічки на кухні попіл і запалив вогонь.
Далі він перейшов до загальної зали й розвів вогонь у чорному кам’яному каміні, вимівши попіл із величезного вогнища уздовж північної стіни. Накачав води, помив руки й виніс із льоху шматок баранини. Нарізав свіжих трісок для розпалу, заніс дров, поплескав по хлібу, що підіймався, й переставив його поближче до нагрітої пічки.
А тоді в нього раптом не зосталося справ. Усе було готове. Все було чисте й упорядковане. Рудоволосий чоловік стояв за шинквасом, і його погляд мало-помалу вертався з якоїсь далечіні, зосереджуючись на тому, що було тут і зараз, на самому шинку.
Погляд зупинився на мечі, що висів на стіні над пляшками. Меч був не надто гарний, не ошатний і не примітний. Він був по-своєму загрозливий. Загрозливий, як висока круча. Він був сірий, без жодної плями й холодний на дотик. Гострий, наче бите скло. На чорній деревині дошки, до якої був прикріплений меч, було вирізьблено одне слово: «Примха».
Шинкар почув важкі кроки на дерев’яному помості за дверима. Засув на дверях шумно заторохтів, а далі пролунало гучне «аго-о-ов» і гупання у двері.
— Секунду! — гукнув Коут. Помчавши до парадних дверей, він повернув важкий ключ у яскравому латунному замку.
Ґрем стояв, занісши товсту руку, щоб постукати у двері. Коли побачив шинкаря, його обвітрене лице розпливлося в усмішці.
— Баст ізнову почав усе за тебе? — запитав він.
Коут поблажливо всміхнувся.
— Гарний він хлопака, — сказав Ґрем. — Тільки трішки прителепуватий. Я думав, шо у вас сьогодні може бути зачинено, — він прокашлявся й на мить позирнув на свої ноги. — За таких обставин я не здивувався б.
Коут поклав ключ у кишеню.
— У нас, як завжди, відчинено. Чим можу допомогти?
Ґрем вийшов із дверей і кивнув на вулицю. Там на візку неподалік стояли три бочки. Новенькі, зі світлої відшліфованої деревини, з яскравими металевими обручами.
— Я вчора знав, шо не засну, то склепав для вас останню. До того ж чув, шо сьогодні зайдуть Бентони з першими пізніми яблуками.
— Я дуже це ціную.
— Гарні, надійні, витримають усю зиму, — Ґрем підійшов і з гордістю постукав одним зігнутим пальцем об бочку. — Шо може прибити голод краще, ніж зимове яблучко? — підвів погляд із блиском в очах і знову постукав по бочці. — Дійшло? Прибити!
Коут трохи застогнав, потираючи лице.
Ґрем захихотів собі під носа і провів рукою по одному з яскравих металевих обручів на бочці.
— Я ше й не робив до цього бочок із латунню. Але ці вийшли такі гарні, шо я на краще й не надіявся. Якшо не залишаться щільними, дай мені знати. Я про них подбаю.
— Радий, що це не надто тебе обтяжило, — промовив шинкар. — У льоху буває вогко. Я побоююся, що залізо просто заіржавіло б за кілька років.
Ґрем кивнув і відповів:
— Діло кажеш. Мало хто думає на майбутнє. — Він потер руками. — Не хочеш мені підсобити? Дуже не хотів би впустити бочку й подряпати тобі долівку.
Вони взялися до справи. Дві з бочок із латунними обручами перейшли до підвалу, тоді як третю занесли за шинквас, пронесли крізь усю кухню й поставили в коморі.
Опісля чоловіки повернулися до загальної зали, кожен до свого боку шинкваса. На мить запала тиша: Ґрем оглядав порожню пивницю. Табуретів біля шинкваса стояло на два менше, ніж мало бути, а на місці одного столу з’явилася порожнеча. У впорядкованій пивниці такі речі впадали в око, наче випалі зуби.
Ґрем відірвав погляд від добре начищеної ділянки підлоги біля шинкваса. Сягнув у кишеню й дістав кілька тьмяних залізних шимів. Рука в нього практично не трусилася.
— Коуте, дай мені, будь ласка, маленьке пиво, — попросив він різким голосом. — Знаю, шо рано, та в мене попереду довгий день. Я помагаю Мурріонам заносити пшеницю.
Шинкар налив пива й мовчки передав його. Ґрем випив половину за один довгий ковток. Очі в нього були трохи червоні.
— Учора справи були кепські, — зауважив він, не дивлячись співрозмовникові в очі, а тоді випив іще.
Коут кивнув. «Учора справи були кепські». Ймовірно, більше Ґрем нічого не скаже про загибель людини, яку знав усе життя. Ці люди знали про смерть усе. Вони самі вбивали свою худобу. Помирали від лихоманки, падіння чи негараздів із переломами. Смерть для них була схожа на неприємного сусіда. Про такого не говорять, щоб він, бува, не підслухав і не вирішив завітати.
Якщо, звісно, не брати до уваги історій. Оповідки про отруєних королів, дуелі, давні війни — це чудово. Вони вбирають смерть у чужоземну одіж і відсилають її подалі від ваших дверей. Вогонь у димарі чи кашель від крупу — це страшно. Однак суд над герцогом Ґібеанським чи облога Енфаста — це дещо інше. Це наче молитви, наче заклинання, які бурмочуть серед ночі, йдучи самотою в темряві. Історії схожі на півгрошові амулети, які купують у вуличних торгівців про всякий випадок.
