Страх мудреця полностью

— Ми не можемо розгулювати у вінках із гостролисту, — зневажливо відказав Коут. — Що люди скажуть?

— Мені байдуже, що думають місцеві трудяги, — пробурмотів Баст, уже сплітаючи кілька довгих гнучких гілок. — Коли в тіло проникає шкуростриб, людина стає наче лялька. Її можуть змусити відкусити собі язика, — він підніс наполовину сплетене кільце до голови, перевіряючи, як воно сяде. Наморщив носа. — Колеться.

— У тих оповідках, які я чув, — зауважив Коут, — гостролист також не дає їм вийти з тіла.

— А не можна просто носити щось залізне? — спитав Хроніст. Парочка за шинквасом із цікавістю поглянула на нього, наче вже й забула, що він поряд. — Ну, тобто, якщо це один із фейриків…

— Не вживайте слова «фейрик», — несхвально промовив Баст. — Це звучить по-дитячому. Це створіння з Фею. Фейрі, якщо хочете.

Хроніст повагався якусь мить, а тоді продовжив:

— Якби ця істота проникла в тіло людини, яка носить щось залізне, то хіба воно їй не нашкодило б? Хіба істота не просто вистрибнула б назад?

— Шкуростриби можуть змусити. Людину. Відкусити. Собі. Язика, — повторив Баст так, ніби розмовляв з особливо дурною дитиною. — Опинившись у людині, вони спонукають її видряпати собі око так само легко, як зірвати маргаритку. Чому ви думаєте, ніби вони не можуть зняти браслет або перстень? — Баст похитав головою й опустив погляд на чергову яскраво-зелену гілку гостролисту, яку вплітав у своє кільце. — А ще я ні за які гроші не надягну на себе щось залізне.

— Якщо вони можуть вискакувати з тіл, — мовив Хроніст, — то чому він просто не покинув тіло того чоловіка вчора? Чому не заскочив у когось із нас?

Запала довга тиша, а тоді до Баста дійшло, що інші двоє чоловіків дивляться на нього.

— Ви мене питаєте? — він вражено розсміявся. — Гадки не маю. Анпауен. Останніх шкурострибів було знищено сотні років тому. Задовго до мого народження. Я лише чув перекази.

— Тоді звідки нам знати, що він не вискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз?

— Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно?

Баст кивнув.

— І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі.

Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові.

— Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.

Хроніст явно трохи ошалів.

— Але як ми можемо бути певними? Він зараз може бути всередині кого завгодно в містечку…

— А може, і в мені, — безжурно кинув Баст. — Може, я просто чекаю, коли ви розслабитесь, а тоді вкушу вас у груди, прос­то над серцем, і вип’ю з вас усю кров. Висмокчу, як сік зі сливки.

Хроністові вуста стиснулися в тонку риску.

— Не смішно.

Баст підвів погляд і обдарував Хроніста широкою моло­децькою усмішкою. Щоправда, з його обличчям щось було не так. Усмішка трималася трохи задовго. Була трохи заширока. Його очі сфокусувалися трохи збоку від писаря, а не просто на ньому.

Баст на мить застиг. Його пальці перестали спритно крутитися поміж зеленого листя. Він із цікавістю опустив погляд на свої руки, а тоді кинув недоплетене кільце з гостролисту на шинквас. Його усмішка поступово стухла, лице стало невиразним, і він байдужливо оглянув пивницю.

— Те веян? — мовив він дивним голосом. Його очі оскляніли, стали спантеличеними. — Те-тантен вентеланет?

Відтак Баст напрочуд швидко вискочив із-за шинкваса до Хроніста. Писар підірвався з місця й помчав геть, як навіжений. Перекинув два столи та з пів дюжини стільців, а тоді заплутався ногами й негарно повалився на долівку, замахавши руками й ногами та несамовито поповзши до дверей.

Ошаліло борсаючись, Хроніст із нажаханим блідим обличчям квапливо озирнувся через плече й побачив, що Баст ступив щонайбільше три кроки. Темноволосий молодик стояв поряд із шинквасом, зігнувшись майже навпіл і трусячись від беззвучного сміху. Однією рукою він затулив пів обличчя, а другою показував на Хроніста. Баст реготав так, що йому й дихати було несила. За мить довелося простягнути руку і спертися на шинквас, щоб не впасти.

Хроніст розлютився.

— Осел! — вигукнув він, із болем спинаючись на ноги. — Ах ти… ах ти осел!

Баст, який досі не міг дихати від сміху, підняв руки і кволо, без ентузіазму вдав, ніби когось дряпає, наче дитина, що зображає ведмедя.

— Басте, — насварився шинкар, — годі вже. Справді.

Хоча голос у Коута був суворий, очі його проясніли від сміху. Губи сіпалися, силкуючись не скластися в усмішку.