Страх мудреця полностью

Я дуже довго не мав жодного товариства, крім Фелуріян, і порівняно з нею люди довкола мене здавалися дивними. Білки їхніх очей вражали. Від них пахло потом, кіньми й гірким залізом. Голоси в них були суворі й різкі. Пози — неприродні й незграбні.

Але це лише кінчик верхівки айсберга. Я почувався чужим у власній шкірі. Необхідність знову ходити в одязі надзвичайно дратувала, і мені понад усе хотілося повернутися до ком­фортної голизни. Черевики здавалися в’язницею. На довгому шляху до «Одного гроша» я весь час мусив боротися з бажанням їх зняти.

Роздивляючись обличчя довкола себе, я побачив дівчину, щонайбільше двадцятирічну. Вона мала миле личко та ясні блакитні очі. Мала ідеальні вуста для поцілунків. Я ступив пів кроку до неї, серйозно намірившись ухопити її в обійми й…

Раптом, щойно почавши витягувати одну руку, щоб погладити її по шиї збоку, я зупинився, і мені закрутилася голова від чогось дуже схожого на запаморочення. Тут усе було інакше. Чоловік, що сидів поряд із дівчиною, явно був її чоловіком. Це ж важливо, хіба не так? Цей факт видавався дуже нечітким і далеким. Чому я досі не цілую цю дівчину? Чому я не голий, не їм фіалки й не музикую просто неба?

Коли я знов оглянув залу, все почало здаватися страшенно смішним. Ці люди, що сиділи на своїх лавах, убрані в кілька шарів одягу, їли ножами й виделками. Все це здавалося мені відверто безглуздим і надуманим. Це було неймовірно кумедно. Неначе вони грали в якусь гру й навіть не усвідомлювали цього. Це було схоже на жарт, якого я досі ніколи не розумів.

І тому я засміявся. Сміявся я неголосно й не надто довго, та мій сміх був високий, несамовитий і сповнений дивної насолоди. Цей сміх був нелюдський, і він розійшовся юрбою, наче вітер серед пшениці. Ті, хто сидів досить близько, щоб його почути, засовалися на місці; хтось глипав на мене з цікавістю, хтось — зі страхом. Дехто здригався й не бажав дивитися мені в очі.

Їхня реакція мене вразила, і я постарався опанувати себе. Глибоко вдихнув і заплющив очі. Мить дивної дезорієнтації минула, хоча мої черевики все одно здавалися твердими та ­обтяжували ноги.

Розплющивши очі знов, я побачив, що на мене дивиться Геспе. Вона невпевнено заговорила:

— Квоуте, — нерішуче промовила вона. — Ти маєш… гарний вигляд.

Я широко всміхнувся.

— Так.

— Ми думали, що ти… загубився.

— Ви думали, що мене більше немає, — лагідно виправив я, прямуючи до каміна, біля якого стояв Мартен. — Загинув у обіймах Фелуріян чи вештаюся лісом, божевільний і зламаний жаданням, — я по черзі поглянув на кожного з них. — Хіба не так?

Я відчув на собі погляди всіх присутніх у залі й вирішив скористатися ситуацією якнайкраще.

— Та ну, я ж Квоут! Я едема ру з походження. Навчався в Університеті й можу викликати блискавку з неба, як Таборлін Великий. Ви справді думали, що Фелуріян мене погубить?

— Вона погубила б, — озвався різкий голос із краю вогнища. — Навіть якби ти просто побачив її тінь.

Повернувшись, я побачив скрипаля з яструбиним обличчям.

— Прошу, шановний?

— Проси пробачення в усіх присутніх, — відповів він. У його голосі чітко вчувалася зневага. — Не знаю, що ти сподіваєшся цим здобути, та не вірю, що ваша банда бачила Фелуріян. Анітрохи.

Я зазирнув йому в очі.

— Друже, я її не просто бачив.

— Якби це було правдою, то ти зараз був би божевільний або мертвий. І хоч я визнаю, що ти можеш бути божевільним, чари фей тут ні до чого, — на цих словах зала захихотіла. — Її ніхто не бачив уже два десятиліття. Прекрасний народ покинув це місце, а ти не Таборлін, хай що кажуть твої друзі. Гадаю, ти просто розумний оповідач, який надіється здобути ім’я.

Це було неприємно близько до правди, і я помітив, як дехто в натовпі скептично глипає на мене.

Я не встиг нічого сказати: втрутився Дедан.

— А як же його борода? Коли він утік три ночі тому, пика в нього була гладенька, як дупця немовляти.

— Це ти так кажеш, — відповів скрипаль. — Я збирався сидіти тихо, хоч і не вірив половині з того, що ви нам розказували про тих бандитів чи про те, як він викликав блискавку. Але я подумав собі: «Їхній друзяка, напевно, загинув, і вони хочуть, щоб люди пам’ятали його за однією-двома гордими оповідками».

Він поглянув туди, де сидів Дедан, і задер зламаного носа.

— Але ж далебі, це зайшло надто далеко. Брехати про прекрасний народ нерозважливо. Мені не подобається, що сюди приходять чужинці й забивають моїм друзям баки маячнею. Сидіть тихо. Ми сьогодні вже вас наслухалися.

Проказавши це, скрипаль відкрив побитий футляр, який стояв поряд із ним, і витягнув свій інструмент. Тим часом настрої в залі вже стали дещо ворожими, і чимало людей дивилися на мене з відразою.

Дедан сердито сплюнув.

— А тепер послухай с… — Геспе щось сказала і спробувала посадовити його назад, але Дедан відмахнувся від неї. — Ні. Не можна мене називати брехуном. Нас послав сюди сам Алверон через отих бандитів. І ми своє діло зробили. Параду нам не треба, та я краще здохну, ніж дозволю тобі називати себе брехуном. Ми повбивали тих падлюк. А опісля таки бачили Фелуріян. І наш Квоут таки гайнув за нею.