Урешті я облишив намагання відповідати правильно. Надто стомившись, щоб цим перейматись, я припинив упорядковувати свої виснажені думки та просто радів, що сів на кілька хвилинок. У половині випадків я був надто втомлений, щоб пам’ятати власні слова, але Темпі, як не дивно, такі відповіді більше припали до душі. Це було благословенням. Коли мої відповіді задовольняли його, наші розмови тривали довше і я міг довше відпочивати.
На третій день мені стало помітно краще. М’язи вже не нили так сильно. Дихати стало легше. Голова здавалася чистою й легкою, наче листочок, що летить за вітром. У цьому психічному стані відповіді на запитання Темпі з легкістю зривалися в мене з язика, давалися просто, наче спів.
Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. Три цикли. А тоді, поки ми виконували кетан край дороги, я звалився.
Темпі уважно за мною стежив і спіймав мене, перш ніж я опинився на землі. Світ довкола покрутився кілька хвилин, наче від запаморочення, а тоді до мене дійшло, що я лежу в затінку дерева на узбіччі дороги. Напевно, мене відніс туди Темпі.
Він простягнув мені міх із водою.
— Пий.
Думка про воду не приваблювала, та я все одно набрав води до рота.
— Вибач, Темпі.
Він похитав головою.
— Ти далеко зайшов, перш ніж упасти. Ти не жалівся. Ти показав, що твій розум сильніший за тіло. Це добре. Коли розум керує тілом, це від летані. Але знати свої межі — це також від летані. Краще зупинитися, коли треба, ніж бігти, доки не впадеш.
— Якщо летані не вимагає впасти, — бовкнув я не подумавши. Голова досі здавалася легкою, наче листочок на вітрі.
Темпі несподівано мені всміхнувся.
— Так. Ти починаєш розуміти.
Я всміхнувся йому у відповідь.
— Темпі, ти дуже добре опановуєш атурську.
Темпі кліпнув. «Тривога».
— Ми розмовляємо моєю мовою, а не твоєю.
— Я не розмовляю… — почав заперечувати я, та водночас прислухався до своїх слів. «Скеопа теяс». Голова на мить пішла обертом.
— Випий іще, — сказав Темпі. Хоча він ретельно контролював обличчя й голос, я здогадувався, що він стурбований.
Я випив іще трохи, щоб його втихомирити. А тоді, неначе моє тіло раптом усвідомило, що потребує води, відчув страшенну спрагу і зробив кілька великих ковтків. Зупинився, доки не перепив і шлунок не зсудомило. Темпі кивнув, «схвалення».
— Отже, я розмовляю добре? — запитав я, щоб відволіктися від своєї спраги.
— Ти розмовляєш добре, як на дитину. Дуже добре, як на варвара.
— Лише добре? Я неправильно вимовляю слова?
— Ти забагато торкаєшся очей, — він вирячив очі й демонстративно, не кліпаючи, втупився поглядом у мої. — А ще слова в тебе гарні, але прості.
— Тоді ти маєш навчити мене ще слів.
Він хитнув головою. «Серйозно».
— Ти вже й так знаєш забагато слів.
— Забагато? Темпі, я знаю їх дуже мало.
— Річ не у словах, а в їхньому вжитку. В Адемі мовлення — це мистецтво. Є ті, хто може сказати багато в чомусь одному. Моя Шегін така. Вони вимовляють щось за один подих, а інші рік витлумачують значення цього. — «Лагідний докір». — Ти надто часто кажеш більше, ніж треба. Не варто розмовляти адемічною так, як ти співаєш атурською. Сто слів на одну похвалу жінці. Забагато. Ми говоримо менше.
— Отже, зустрівши жінку, я маю просто сказати: «Ти прекрасна»?
Темпі хитнув головою.
— Ні. Ти сказав би просто «прекрасно», а решту сенсу в цьому хай висновує жінка.
— А хіба це не… — я не знав, як сказати «туманно» чи «недостатньо конкретно», тож довелося почати заново, щоб донести свою думку. — Хіба це не призводить до плутанини?
— Це призводить до вдумливості, — твердо сказав він. — Це витончено. Це завжди має хвилювати того, хто говорить. Говорити забагато, — він похитав головою. «Несхвалення». — Це… — він зам’явся, шукаючи якогось слова.
— Нечемно?
«Заперечення. Досада».
— Я йду до Северена, а там є люди, які смердять. Є люди, які не смердять. І ті, й ті — люди, але ті, які не смердять, — люди порядні, — він твердо тицьнув мене у груди двома пальцями. — Ти не козопас. Ти вивчаєш летані. Зі мною. Ти маєш говорити як порядна людина.
— А як же ясність? А якби ви міст будували? Це має чимало складових. І всі треба висловлювати чітко.
— Звісно, — сказав Темпі. «Згода». — Іноді. Але в більшості речей, у важливих речах витонченість — це краще. Мало — це краще.
Темпі простягнув руку й міцно взяв мене за плече. Тоді підвів погляд, зазирнув мені в очі та вдивився в них на одну коротку мить. Велика рідкість для нього. Він ледь помітно тихо всміхнувся.
— Пишаюся, — сказав.
***
Решта дня пішла на відновлення. Ми проходили кілька миль, виконували кетан, говорили про летані, а тоді знову йшли. Того вечора ми зупинились у придорожньому шинку, де я з’їв стільки, що стало б на трьох, і впав у ліжко, перш ніж сонце покинуло небо.
Наступного дня ми повернулися до циклів, але їх було лише два до полудня та два — після. Тіло в мене палало й нило, та я вже не марив від виснаження. На щастя, невеличке психічне зусилля дозволило мені повернутися до тієї дивної ясності розуму, змішаної з передчуттям, із якою я відповідав на запитання Темпі напередодні.