За наступні кілька днів я звик називати цей дивний психічний стан «кружлянням листка».
Він скидався на далекого родича Кам’яного Серця, розумової вправи, якої я навчився колись дуже давно. Однак подібності між ними було мало. Кам’яне Серце було практичне: воно усувало емоції й зосереджувало розум. Завдяки йому ставало легше ділити розум на окремі частини чи підтримувати такий важливий алар.
Зате «кружляння листка» видавалося практично безглуздим. Я розслаблявся, очищуючи та спорожняючи розум, а тоді плинучи й легенько перекочуючись від одного до іншого. Але, якщо не брати до уваги допомоги з вигадуванням відповідей на запитання Темпі з нуля, практичної цінності воно начебто не мало. Це був психічний аналог карткового фокуса.
До восьмого дня на дорозі моє тіло припинило постійно нити. Саме тоді Темпі додав дещо нове. Виконавши кетан, ми з ним билися. Це було важко, позаяк тоді я був стомлений найбільше. Однак після бійки ми завжди сідали, відпочивали й говорили про летані.
— Чому ти всміхнувся, коли ми сьогодні билися? — питав Темпі.
— Тому що був щасливий.
— Тобі сподобалося битися?
— Так.
Темпі випромінював невдоволення.
— Це не від летані.
Над наступним запитанням я трохи подумав.
— Чи має людина отримувати задоволення від бою?
— Ні. Задоволення отримують від правильних дій і дотримання летані.
— А якщо дотримання летані вимагає від мене битися? Невже я не маю отримувати від цього задоволення?
— Ні. Задоволення слід отримувати від дотримання летані. Якщо б’єшся добре, пишайся тим, що добре щось робиш. Самі бої не мають викликати нічого, крім почуття обов’язку та смутку. Задоволення від бою дістають лише варвари та божевільні. Хто любить сам бій, той покинув летані.
***
На одинадцятий день Темпі показав мені, як ввести свій меч у кетан. Найперше я дізнався, як швидко меч стає свинцевим, коли його тримають у простягнутій руці.
Разом із нашими двобоями й після додавання меча кожен цикл тривав майже дві з половиною години. І все ж ми щодня дотримували графіка. Три цикли до опівдня, три — після. Загалом — п’ятнадцять годин. Я відчував, як моє тіло гартується, стає швидким і худорлявим, як у Темпі.
Тож ми бігали, я вчився, а Герт невпинно наближався.
Дорогою ми швидко проходили міста, зупиняючись лише заради їжі й води. У сільській місцевості ніщо не впадало в око. Мій розум зосередився на кетані, летані й мові, яку я вивчав.
Коли ми наблизилися до передгір’їв Штормвалу, дорога стала вужчою. Земля стала кам’янистою й нерівною, а дорога зазміїлася туди-сюди, огинаючи замкнені долини, кручі й купи кам’яних уламків. Повітря змінилося, стало холоднішим, аніж я очікував улітку.
За п’ятнадцять днів ми завершили мандрівку. Як я здогадувався, за цей час ми подолали майже триста миль.
Герт був першим адемським містом, яке я побачив у своєму житті, і моєму недосвідченому оку він навіть не здавався містом. Там не було центральної вулиці, обставленої будинками та крамницями. Ті ж будівлі, які я бачив, стояли з великими проміжками, мали дивну форму та були зведені так, щоб гарно зливатися з природним рельєфом місцевості — здавалося, ніби вони намагаються не потрапляти на очі.
Я не знав, що тут повсюдно трапляються потужні бурі, що й забезпечили назву гірському ланцюгу. Їхні раптові мінливі вітри нищили би будь-які високі й кутасті будівлі, подібні до квадратних дерев’яних будинків, звичних у долішніх землях.
Натомість адеми будувалися з розумом, ховаючи свої споруди від погоди. Житлові будинки вмуровували у схили пагорбів або зводили попід підвітряними стінами круч, що захищали від шквалів. Одні викопували в землі. Інші ж були вирізьблені в кам’янистих схилах. Деякі було практично неможливо побачити, не стоячи поряд із ними.
Винятком була група невисоких кам’яних будівель, що скупчилися трохи на віддалі від дороги.
Ми зупинилися перед найбільшою з них. Темпі повернувся обличчям до мене й нервово засмикав за шкіряні ремінці, якими його червоне вбрання найманця було міцно закріплене на передпліччях.
— Я мушу піти відрекомендувати тебе Шегін. Можливо, це займе певний час. — «Тривога. Жаль». — Ти маєш чекати тут. Можливо, довго, — мова його тіла казала мені більше, ніж його слова. «Я не можу завести тебе всередину, бо ти варвар».
— Я зачекаю, — запевнив я його.
Він кивнув і зайшов усередину, озирнувшись на мене, перш ніж зачинити за собою двері.
Я роззирнувся довкола й подивився на кількох людей, які тихо займалися своїми справами: жінку, що несла кошик, хлопчика, що вів козу на шворці. Навколишні будівлі складалися з того ж шерехатого каменю, що й ландшафт, і зливалися з оточенням. Небо було похмуре й мало власний відтінок сірого.
Над усім віяв вітер, різко долаючи повороти й витворюючи візерунки у траві. Я ненадовго замислився, чи не надягнути шейд, але вирішив, що не треба. Тут повітря було розріджене й холодніше. Але надворі все одно було літо і гріло сонце.
