— Чи зустрінешся ти з таким ізнову?
— Так, — відповів я з такою певністю в голосі, що здивувався сам.
— Навмисне?
— Так.
— Із якою метою?
— Убити його.
— Таких істот убивати нелегко.
Я кивнув.
— Чи скористаєшся ти для цього тим, чого тебе навчив Темпі?
— Із цією метою я скористаюся всім, — я несвідомо почав робити жест «абсолютно», але зупинився через пов’язку на руці й насупився на неї.
— Це добре, — сказала Шегін. — Твого кетану буде недостатньо. Він кепський як на твій вік. Добрий як на варвара. Добрий для людини з такою короткою підготовкою, як у тебе, та загалом усе одно кепський.
Я щиро постарався заговорити без завзяття в голосі й пошкодував, що не можу показати рукою, яке важливе для мене це питання.
— Шегін, я маю велике бажання знати більше про цих ринта.
Одну довгу мить Шегін мовчала.
— Я подумаю над цим, — урешті пообіцяла вона і зробила жест, який, на мою думку, міг означати «острах». — Про таке не говорять легковажно.
Я зберіг байдужливий вираз обличчя й зусиллям волі зробив забинтованою рукою жест «дуже сильне шанобливе бажання».
— Дякую за те, що розглядаєш таку можливість, Шегін. Усе, що ти могла б розповісти мені про них, я оцінив би вище за золото.
Вашет зробила жест «тверде збентеження», а далі — «ґречне бажання, незгода». Два витки тому я не зміг би це зрозуміти, але тепер усвідомив, що вона хоче перейти до іншої теми.
Тож я прикусив язика та облишив це. Я вже знав достатньо про адемів, щоб усвідомлювати: найгірше, що можна зробити, бажаючи дізнатися більше, — це не відпускати теми. У Союзі я міг би наполягти на своєму, кпинами й лестощами витягнути відомості зі співрозмовника. Але тут це не спрацювало б. Спрацювали б лише спокій і тиша. Я мусив виявити терплячість і дозволити Шегін повернутися до теми у свій час.
— Я саме казала, — продовжила Шегін («неохоче зізнання»), — що у тебе кепський кетан. Але якби ти тренувався як слід упродовж року, то став би рівнею Темпі.
— Ти мені лестиш.
— Не лещу. Я розповідаю тобі про твої слабкості. Ти швидко навчаєшся. Це призводить до необачної поведінки, а необачність — це не від летані. Не лише Вашет гадає, що в твоєму духові є щось бентежне.
Шегін зміряла мене довгим поглядом. Вона витріщалася на мене понад хвилину. А тоді красномовно знизала плечима й позирнула на Вашет, удостоївши молодшу жінку ледь помітною усмішкою.
— Та все ж, — «химерні роздуми», — якщо мені коли-небудь і траплялася людина без жодної тіні на серці, то це, поза сумнівом, було дитя, якому ще й говорити було рано, — Шегін устала, відштовхнувшись від крісельця, і пригладила сорочку обома руками. — Ходімо. Дізнаймося твоє ім’я.
***
Шегін провела нас на вершину крутого кам’янистого схилу.
Ніхто з нас не розмовляв, відколи ми покинули школу. Я не знав, що тепер станеться, та питати начебто було неґречно. Здавалося, це було б нешанобливо — все одно що нареченому посеред власного весілля бовкнути: «Що далі?»
Ми прийшли до трав’янистого виступу з похилим деревом, що міцно трималося за голий камінь кручі. Поряд із деревом були товсті дерев’яні двері. Одна з прихованих адемських осель.
Шегін постукала й сама відчинила двері. Усередині хатинка геть не була схожа на печеру. Її кам’яні стіни були оброблені, а долівка була гладенька й дерев’яна. Також помешкання виявилося набагато більшим, аніж я очікував, із високою стелею та шістьма дверима, що вели далі вглиб кам’яної кручі.
За низеньким столиком сиділа жінка, яка переписувала щось із однієї книги до іншої. Волосся в неї було біле, а лице — зморщене, наче старе яблуко. Тут мені спало на думку, що це — перша людина, яку я застав за читанням чи писанням, відколи прибув до Герта.
Старенька привіталася кивком із Шегін, а тоді повернулася до Вашет, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. «Радість».
— Вашет, — мовила вона, — я не знала, що ти вернулася.
— Маґвін, ми прийшли по ім’я, — сказала Шегін. «Ґречне офіційне прохання».
— Ім’я? — спантеличено перепитала Маґвін. Вона перевела погляд із Шегін на Вашет, а тоді її погляд перейшов позад них, до мене. До мого яскраво-рудого волосся й забинтованої руки. — А… — вимовила вона, раптом спохмурнівши.
Маґвін згорнула свої книги й зіп’ялася на ноги. Спина в неї була зігнута, і йшла вона дрібними кроками, човгаючи. Жестом покликала мене вперед і поволі обійшла круг мене, уважно оглядаючи мене згори донизу. На моє лице вона старалася не дивитися, зате взялася за мою незабинтовану руку й перевернула її, щоб поглянути на долоню й кінчики пальців.
— Хотіла б почути, як ти щось кажеш, — заявила вона, не зводячи пильного погляду з моєї руки.
— Як забажаєте, шановна формувачко імен, — відповів я.
Маґвін поглянула на Шегін.
— Він кепкує з мене?
— Не думаю.
Маґвін іще раз обійшла мене, водячи руками по моїх плечах, передпліччях, карку. Провела пальцями крізь моє волосся, а тоді зупинилася переді мною й зазирнула мені просто у вічі.
