Очі в неї були як в Елодіна. Не у дрібницях. Елодінові були зелені, гострі та глузливі. У Маґвін вони були сірі, як зазвичай у адемів, трохи вологі й червоні по краях. Ні, схожість полягала в тому, як вона на мене дивилася. З усіх інших людей, яких я зустрічав, лиш Елодін умів дивитися так на когось, неначе на книжку, яку знічев’я гортав.
Коли Маґвін уперше зустрілася зі мною поглядом, із мене наче висмоктало все повітря. На якусь коротеньку мить я вирішив, ніби її могло вразити побачене, та це, напевно, була лише моя тривожність. Останнім часом я надто часто опинявся на межі катастрофи, і попри те, як добре минуло моє недавнє випробування, почасти досі чекав на щось раптове і страшне.
— Мейдре, — сказала Маґвін, не зводячи погляду з моїх очей. Відтак опустила погляд і повернулася до своєї книги.
— Мейдре? — перепитала Вашет із ноткою суму в голосі. Можливо, вона сказала б щось іще, але Шегін простягнула руку й нагородила її різким потиличником.
Саме в такий спосіб Вашет тисячу разів за останній місяць карала мене. Я не втримався й розсміявся.
Вашет і Шегін гнівно витріщилися на мене. Справді гнівно витріщилися.
Маґвін повернулася до мене. Засмученою вона не здавалася.
— Ти смієшся з імені, яке я тобі дала?
— У жодному разі, Маґвін, — запевнив я, щиро постаравшись показати забинтованою рукою жест «повага». — Імена — річ важлива.
Вона продовжила пильно дивитися на мене.
— А що варвар може знати про імена?
— Дещо, — відповів я, знову незграбно заворушивши перев’язаною рукою. Без неї я не міг надавати своїм словам витончених відтінків значення. — Далеко звідси я взявся вивчати такі речі. Я знаю більше за багатьох, але все одно лише трохи.
Маґвін довго дивилася на мене.
— Тоді ти неодмінно знаєш, що нікому не маєш говорити про своє нове ім’я, — заявила вона. — Це річ особиста, і ділитися нею небезпечно.
Я кивнув.
Маґвін це, схоже, задовольнило, і вона знов опустилася на своє крісло й розгорнула книжку.
— Вашет, кроленятко моє, завітай до мене найближчим часом. — «Лагідна, докірлива ніжність».
— Завітаю, бабусю, — пообіцяла та.
— Дякую, Маґвін, — сказала Шегін. «Шаноблива вдячність».
Старенька неуважно кивнула, відпускаючи нас, і Шегін вивела нас із печери.
***
Того ж вечора я повернувся до будинку Вашет. Вона сиділа на лаві біля фасаду й дивилася на небо, в якому саме почало сідати сонце.
Вашет поплескала по лаві поряд із собою, і я сів.
— І як воно — більше не бути варваром? — запитала.
— Здебільшого так само, — відповів я. — Хіба трохи сп’янів.
Після вечері Пенте притягнула мене до свого будинку, де відбувалася своєрідна вечірка. Ні, краще назвати її здибанкою, позаяк там не було ні музики, ні танців. І все ж мені полестило, що Пенте завдала собі клопоту знайти п’ятьох інших адемів, які бажали відсвяткувати моє прийняття до школи.
Я з приємністю дізнався, що після кількох чарочок байдужість адемів доволі легко зникає, і невдовзі ми всі всміхалися, мов ті варвари. Це розслабило мене, зокрема через те, що тепер мою незграбність у мовленні значною мірою можна було списати на перев’язану руку.
— Сьогодні, — обережно промовив я, — Шегін сказала, що знає історію про ринта.
Вашет повернулася до мене з невиразним обличчям. «Вагання».
— Я шукав чогось такого по всьому світу, — пояснив я. — Мало що оцінив би вище. — «Цілковита щирість». — І побоююся, що погано доніс це до Шегін. — «Запитання. Завзяте прохання».
Вашет на мить поглянула на мене так, ніби чекала, коли я продовжу. А тоді зробила жест «неохота».
— Я скажу їй про це, — пообіцяла вона. «Заспокоєння. Кінець».
Я кивнув і облишив тему.
Якийсь час ми з Вашет сиділи в товариському мовчанні, тимчасом як сонце поволі опускалося за обрій. Вона глибоко вдихнула й потужно зітхнула. Я усвідомив, що досі ми нічого подібного не робили — хіба що вона чекала, поки я відсапаюся чи оговтаюся від падіння. Досі ми щомиті, коли були разом, були зосереджені на моїй підготовці.
— Сьогодні, — врешті сказав я, — Пенте сказала мені, буцімто вважає, що я маю гарний гнів, і що їй хотілося б розділити його зі мною.
Вашет реготнула.
— А це не забарилося, — вона кинула на мене багатозначний погляд. — Що трапилось?
Я трохи зашарівся.
— А… Вона… нагадала мені, що адеми вважають фізичний контакт не надто інтимною справою.
Усмішка Вашет стала майже похабною.
— Вона тебе схопила, так?
— Майже, — відповів я. — Я рухаюся швидше, ніж місяць тому.
— Сумніваюся, що ти рухаєшся досить швидко, щоб уберегтися від Пенте, — сказала Вашет. — Вона прагне лише статевої гри. Від цього жодної шкоди.
— Тому я тебе й питав, — поволі проказав я. — Хотів дізнатися, чи немає в цьому шкоди.
Вашет здійняла брову, водночас зробивши жест «невизначене спантеличення».
— Пенте доволі гарна із себе, — обережно сказав я. — Однак ми з тобою… — я спробував відшукати підхоже слово. — Були близькі.
На обличчі Вашет відбилося розуміння, і вона знову розсміялася.
— Ти хочеш сказати, що в нас були статеві зносини. Близькість між учителями й учнями незмірно більша за це.
— А… — розслабився я. — Щось таке я й підозрював. Але приємно знати напевне.
Вашет похитала головою.
