Прощатися в Герті довелося цілий день. Я розділив трапезу з Вашет і Темпі, а також дозволив їм дати мені більше порад, аніж я потребував чи бажав. Селеан трохи поплакала і сказала, що завітає до мене, коли таки прийме червоні шати. Ми побилися наостанок, і вона, як я підозрюю, дозволила мені перемогти.
Насамкінець я приємно провів вечір із Пенте, а відтак — приємно проводив ніч допізна. У бліді години, що передували світанку, мені все-таки вдалося поспати.
Я виріс поміж ру, тож мене постійно вражає те, як швидко людина може пустити коріння в якомусь місці. Хоч я провів у Герті менш ніж два місяці, піти звідти було важко.
Та все ж приємно було знов опинитися в дорозі, попрямувавши до Алверона й Денни. Настав час забрати свою винагороду за добру роботу, а також виголосити серйозне й доволі запізніле вибачення.
***
П’ять днів по тому я крокував одним із тих довгих і самотніх відтинків дороги, які трапляються лише серед низьких пагорбів східного Вінтасу. Я опинився, як казав мій батько, на краю мапи.
За весь день я проминув усього одного-двох подорожніх і не проминув жодного шинку. Думка про спання просто неба не надто бентежила, проте я вже кілька днів їв те, що ніс із собою в кишенях, і був би радий теплій трапезі.
Уже майже настала ніч, і я перестав сподіватися на пристойний харч, аж раптом помітив, як у сутінкове небо попереду тягнеться нитка білого диму. Спершу я вирішив, що то фермерська хата. Відтак почув тиху музику, і мої надії на ліжко й гарячу, просто з вогнища, трапезу, почали зростати.
Але зайшовши за поворот на дорозі, я здибав несподіванку, кращу за будь-який придорожній шинок. Крізь дерева я побачив високу ватру, що мерехтіла між двома до болю знайомими фургонами. Довкола відпочивали, розмовляючи, чоловіки й жінки. Один із них награвав на лютні, тоді як інший ліниво постукував по нозі невеличким тамбурином. Інші напинали намет між двома деревами, тимчасом як немолода жінка ставила над вогнем триніжок.
Артисти. Навіть краще: на боці одного із фургонів я впізнав знайомі позначки. Для мене вони виділялись яскравіше, ніж вогонь. Ці знаки означали, що це — справжні артисти. Моя рідня, едема ру.
Коли я вийшов із-поміж дерев, один із чоловіків крикнув, і я незчувся, як на мене наставили три мечі. Раптова тиша, що запанувала після цієї музики й теревенів, серйозно бентежила.
Вродливий чоловік із чорною бородою та срібною сережкою поволі ступив уперед, не зводячи з мого ока вістря свого меча.
— Отто! — гукнув він у ліс позаду мене. — Клянуся молоком своєї матері, якщо ти дрімаєш, то я кишки з тебе випущу. Хто ти в біса такий?
Останнє було зверненням до мене. Але відповісти я не встиг: із-поміж дерев долинув голос.
— Аллеґу, я тут, як… Хто це? На Бога, як він проминув мене?
Коли вони наставили на мене свої мечі, я підняв руки. Гарно мати звичку таке робити, коли хтось тицяє в тебе чимось гострим. Тим не менше, я заговорив з усмішкою.
— Вибач, що наполохав, Аллеґу.
— Притримай це при собі, — холодно відповів він. — У тебе ще є одна мить, щоб пояснити мені, чому ти нипав довкола нашого табору.
Говорити мені не було потрібно. Замість цього я повернувся так, щоб усі біля вогню змогли роздивитися футляр від лютні, який висів по діагоналі в мене на спині.
В Аллеґа вмить змінився настрій. Він розслабився і вклав меч у піхви. Інші вчинили так само, а тим часом він усміхався й підійшов до мене зі сміхом.
Я теж розсміявся.
— Одна родина.
— Одна родина, — він потиснув мені руку й повернувся до вогню, а тоді крикнув: — Прошу всіх поводитись якнайкраще. У нас сьогодні гість! — залунали стишені радісні вигуки, і всі завзято повернулися до того, чим займалися до мого прибуття.
Із-поміж дерев шумно вибрів дебелий чоловік із мечем.
— Аллеґу, дідька лисого він пройшов би повз мене. Він, напевно, з…
— Він із нашої родини, — з легкістю вставив Аллеґ.
— О, — вимовив Отто, явно вражений почутим, і поглянув на мою лютню. — Тоді ласкаво просимо.
— Насправді я не проходив повз вас, — збрехав я. У темряві мене було дуже погано видно через шейд. Але то була не провина Отто, а я не хотів його підставляти. — Я почув музику та пройшов по колу. Подумав, що ви можете бути іншою трупою й вас можна заскочити зненацька.
Отто багатозначно поглянув на Аллеґа, а тоді повернувся й потупав назад, у ліс.
Аллеґ обійняв мене рукою за плечі.
— Може, чогось вип’єш?
— Трохи води, якщо не шкода.
— Біля нашої ватри не п’є води жоден гість, — заперечив він. — Твоїх губ торкнеться лише наше найкраще вино.
— Для тих, хто був у дорозі, вода в едема солодша, ніж вино, — я всміхнувся йому.
— Тоді пий воду та вино скільки забажаєш.
Він провів мене до одного із фургонів, де стояла діжка для води.
Дотримуючись традиції, старшої за сам час, я випив один черпак води, а другим обмив руки й лице. Обтерши лице рукавом сорочки, я підвів погляд на чоловіка й усміхнувся.
— Приємно знову бути вдома.
Він поплескав мене по спині.
— Ходімо. Дозволь відрекомендувати тебе решті твоєї родини.
