— Вашет усе мені пояснила, — запевнив я. «Заспокоєння». — Я розпоряджуся щодо повернення свого меча до Герта в разі, якщо мене буде вбито. Я не навчатиму кетану й не носитиму червоного. — «Обережно-уважна цікавість». — Але мені дозволено розповідати іншим, що я навчався бою у вас?
«Стримана згода».
— Можеш казати, що навчався в нас. Але не кажи, що ти один із нас.
— Ясна річ, — погодився я. — І не казатиму, що я вам рівня.
Шегін зробила жест «заспокоєне вдоволення». Відтак її руки перемістились, і вона зробила невеличкий жест «зніяковіле зізнання».
— Це не зовсім подарунок, — сказала вона. — Ти будеш кращим бійцем, аніж багато варварів. Якщо ти битимешся й перемагатимеш, варвари думатимуть: Квоут лише трохи вивчав мистецтва адемів і він усе одно грізний. Наскільки вправнішими мають бути вони самі? — «Однак». — Якщо ти битимешся та програватимеш, вони думатимуть: він просто дізнався часточку з того, що знають адеми.
Очі старенької ледь помітно замерехтіли. Вона зробила жест «веселість».
— Хай там що, наша репутація квітне. Це служить Адемре.
Я кивнув. «Охоче прийняття».
— Моїй репутації це також не нашкодить, — зауважив я. «Применшення».
У розмові настала пауза, а тоді Шегін зробила жест «серйозна важливість».
— Коли ми розмовляли раніше, ти питав мене про ринта. Пам’ятаєш? — запитала Шегін. Я краєчком ока побачив, як Вашет тривожно совгається на місці.
Несподівано збудившись, я кивнув.
— Я згадала історію про них. Ти хотів би її почути?
Я зробив жест «надзвичайний щирий інтерес».
— Це давня історія, така ж давня, як саме Адемре. Її завжди оповідають однаково. Ти готовий її почути? — «Надзвичайно офіційний тон». У її голосі вчувалася ритуальна нотка.
Я знову кивнув. «Уклінне прохання».
— Як завжди, є певні правила. Я розповім цю історію один раз. Опісля тобі не можна буде про неї говорити. Опісля тобі не можна буде ставити запитання. — Шегін по черзі поглянула на Вашет і на мене. «Похмура серйозність». — Говорити про це ти зможеш, лише проспавши тисячу ночей. Ставити запитання зможеш, лише подолавши в мандрах тисячу миль. Чи готовий ти почути її, знаючи це?
Я кивнув утретє. Мій захват тим часом зростав.
Шегін заговорила надзвичайно офіційним тоном:
— Було собі видатне королівство, населене видатними людьми. Вони не були Адемре. Вони були тим, чим було Адемре, перш ніж ми стали самими собою.
Проте тоді вони були собою, прекрасними й сильними жінками й чоловіками. Вони співали пісень про силу й билися не гірше за Адемре.
Ці люди мали видатну імперію. Назва імперії забулася. Та й не важлива вона, бо імперія пала, і відтоді той край розпався, а небо змінилося.
В імперії були сім міст і одне місто. Назви сімох міст забулися, позаяк вони пали через зраду й були зруйновані часом. Одне місто також було зруйновано, проте назва його зберігається. Воно звалося Тарінієль.
Імперія мала ворога, як воно зазвичай і буває із сильними. Однак той ворог був недостатньо великий, щоб її знищити. Ворогові бракувало сили, щоб погубити її, чи то ослабивши, чи то зруйнувавши. Ім’я ворога пам’ятають, але воно зачекає.
Позаяк ворог не мав змоги перемогти силою, він діяв немов черв’як у плоді. Ворог був не від летані. Він отрутою налаштував сімох інших проти імперії, і вони забули летані. Шість із них зрадили міста, які їм довіряли. Шість міст пали, і їхні імена забулися.
Один пам’ятав летані й не зрадив міста. Те місто не пало. Один із них пам’ятав летані, і в імперії зосталася надія. Зосталось одне місто, що не пало. Але навіть назва цього міста забулася, загубилася в часі.
Зате сім імен пам’ятають. Ім’я одного й шістьох, які йдуть за ним. Сім імен було пронесено крізь часи руйнування імперії, крізь розбиту землю й мінливе небо. Сім імен пам’ятають, попри довгі блукання Адемре. Сім імен збереглися в пам’яті — імена сімох зрадників. Запам’ятай їх і знай їх за сімома ознаками:
Сайфус носить синій пломінь.
Стеркус під владою заліза.
У Феруле око холодне і темне.
Уснеа лиш у занепаді живе.
Сірий Далсенті ніколи не говорить.
Бліда Алента пошесть приносить.
Останній же владар межи сімох:
Ненависний. Безнадійний. Безсонний. Розумний.
Алаксель тіні носить ярмо.
— Реші! — вигукнув Баст із враженим обличчям. — Ні! Годі! — він простягнув руки так, неначе був ладен затулити ними рота шинкареві. — Не треба таке казати!
Квоут невесело всміхнувся.
— Басте, і хто тільки навчав тебе науки про імена?
— Не ви, Реші, — хитнув головою Баст. — Є такі речі, які знає кожна фейрівська дитина. Казати таке вголос ніколи не буває добре. Взагалі.
— І чому ж це? — поцікавився Квоут справжнісіньким учительським голосом.
— Тому що деякі істоти здогадуються, коли їхні імена вимовляють, — Баст ковтнув. — Здогадуються,
Квоут дещо роздратовано зітхнув.
— Басте, від того, щоб один раз вимовити якесь ім’я, шкоди небагато, — він відкинувся на спинку стільця. — Чому, на твою думку, в адемів є власні традиції, пов’язані конкретно з цією історією? Лиш один раз, а опісля — жодних запитань?
