— Тільки без цього, — насварився він і заліпив Квоутові ляпаса.
Той зойкнув і підніс руку до закривавленого носа. Солдат усміхнувся й невимушено врізав шинкареві коліном у пах.
Квоут зігнувся навпіл, спершу беззвучно роззявивши рота, а тоді видавши кілька здушених звуків, схожих на блювання.
Солдат невимушено відпустив Квоутів зап’ясток, а тоді простягнув руку і взяв із шинкваса пляшку з вином. Тримаючи пляшку за горло, замахнувся нею, наче кийком. Вона вдарила шинкаря по скроні, видавши сильний, майже металічний звук.
Квоут безвільно повалився на долівку.
Здоровань із цікавістю позирнув на пляшку з вином, а тоді повернув її на шинквас. Відтак нагнувся, взяв шинкаря за сорочку й витягнув його обм’якле тіло у відкриту частину зали. Поштурхав непритомне тіло ногою, доки воно не почало мляво ворушитися.
— Хлопче, я ж казав, що дам тобі прочухана, — буркнув солдат і добряче вдарив Квоута ногою в бік.
Білявий солдат підійшов до них, потираючи обличчя збоку.
— Не міг не випендритися, так? — промовив він і сплюнув на підлогу. Заніс чобіт і також добряче копнув шинкаря. Квоут різко, шумно вдихнув, але більше жодного звуку не видав.
— А ти… — бородатий тицьнув товстим пальцем у Хроніста. — Чобіт у мене не один. Хочеш побачити другий? Кісточки пальців я собі вже здер. Якщо ти хочеш зостатися без кількох зубів, це мене не обтяжить.
Хроніст роззирнувся довкола і, схоже, щиро здивувався, зрозумівши, що стоїть. Він поволі опустився назад на стілець.
Білявий солдат пошкандибав геть, щоб підібрати впалий гаманець, тимчасом як бородатий здоровань і далі стояв над Квоутом.
— Ти, певно, вирішив, що не можеш не спробувати, — звернувся він до скоцюбленого тіла й іще раз добряче копнув його в бік. — Клятий дурень. Малий блідий шинкар проти двох вояків короля, — чоловік похитав головою і ще раз сплюнув. — От чесно, за кого ти себе маєш?
Квоут, зігнувшись на підлозі, почав видавати якийсь тихий ритмічний звук. Звук був сухий і тихий, шкрябав краї зали. Квоут зупинився, вдихаючи з болем.
Бородатий солдат насупився і ще раз копнув його.
— Йолопе, я тобі питання задав…
Шинкар знову видав той самий звук, тільки гучніше, ніж до цього. Тоді нарешті стало очевидно, що він сміється. Кожен тихий, зламаний смішок звучав так, ніби Квоут викашлював кавалок розбитого скла. І все ж таки це був сміх, сповнений похмурої веселості, неначе рудоволосий почув жарт, зрозумілий лише йому самому.
Так тривало доволі довго. Бородатий солдат знизав плечима і знову заніс ногу.
Хроніст прокашлявся, і двоє чоловіків повернулися в його бік.
— Заради цивілізованості… — заговорив він. — Здається, мені варто сказати, що шинкар відправив свого помічника з дорученням. Він має невдовзі повернутися…
Бородатий солдат ударив товариша у груди тильним боком долоні.
— Він діло каже. Забираймося звідси.
— Секундочку, — промовив білявий. Кинувся назад до шинкваса й підхопив пляшку з вином. — Так, ходімо.
Бородатий усміхнувся й зайшов за шинквас, не переступивши при цьому через тіло шинкаря, а наступивши на нього. Схопив якусь пляшку навмання, заразом перекинувши понад пів десятка інших. Вони покотилися й закрутилися на стільниці між двома величезними бочками. Одна — висока, сапфірово-синя — поволі перекинулася через край і розбилася об підлогу.
Менш ніж за хвилину чоловіки забрали клунки й вийшли за двері.
Хроніст побіг до Квоута, який лежав на дерев’яній підлозі. Рудоволосий уже силкувався сісти.
— Що ж, ніяково вийшло, — сказав він. Торкнувся свого закривавленого обличчя й поглянув на пальці. Знову реготнув — нерівно, безрадісно. — Забув на хвильку, хто я такий.
— У вас усе гаразд? — запитав Хроніст.
Квоут задумливо торкнувся голови.
— Підозрюю, мене доведеться трохи зашити.
— Чим можу допомогти? — запитав Хроніст, переминаючись із ноги на ногу.
— Не стійте наді мною, — Квоут незграбно зіп’явся на ноги, а тоді повалився на один із високих табуретів біля шинкваса. — Як хочете, можете принести мені склянку води. І ще, може, мокру ганчірку.
Хроніст кинувся назад, на кухню. Стало чути шалену вовтузню, а тоді кілька речей попадало на підлогу.
Квоут заплющив очі й важко сперся на шинквас.
***
— Чому двері відчинені? — озвався Баст, зайшовши за поріг. — Тут же холод собачий, — він застиг на місці зі враженим обличчям. — Реші! Що сталося? Що… Я… Що сталося?
— Ах, Басте, — проказав Квоут, — будь ласкавий, зачини двері.
Баст із приголомшеним обличчям помчав до них. Квоут сидів на табуреті біля шинкваса. Лице в нього було опухле й закривавлене. Хроніст стояв поряд із ним і зніяковіло обтирав шинкареві голову вологою ганчіркою.
— Басте, можливо, мені доведеться випросити в тебе кілька швів, — сказав Квоут. — Якщо це не надто тебе обтяжить.
— Реші, — повторив Баст, — що сталося?
— Ми з Деваном трохи посперечалися, — мовив Квоут, кивнувши на писаря, — про правильне вживання умовного способу. Ближче до кінця суперечка стала жаркою.
Хроніст поглянув на Баста, а тоді пополотнів і швидко відступив на кілька кроків.
— Він жартує! — швидко запевнив чоловік, піднявши руки. — Це були солдати!
