Щойно опинившись у маєтку мейра, я відправив Стейпсові перстень і записку, бо знав, що так можна найшвидше зв’язатися з мейром заради розмови віч-на-віч. Я, не надто зволікаючи, повернувся до своєї кімнати, хоча для цього треба було грубо проштовхнутися повз кількох придворних у коридорах. Щойно я поставив дорожню торбу й відправив гінців по гарячу воду, у дверях з’явився Стейпс.
— Юний пане Квоуте! — радісно всміхнувся він і взяв мене за руку для потиску. — Добре, що ви повернулися. Пане й пані, я справді за вас хвилювався.
Від його ентузіазму я мимоволі всміхнувся стомленою усмішкою.
— Я радий поверненню, Стейпсе. Чи багато я пропустив?
— Багато? — він засміявся. — Весілля, наприклад.
— Весілля? — перепитав я, та вгадав відповідь, щойно це вимовив. — Весілля мейра?
Стейпс захоплено кивнув.
— О, дійство вийшло розкішне. Зважаючи на все, шкода, що вам довелося його пропустити, — він багатозначно поглянув на мене, та більше нічого не сказав. Стейпс завжди був дуже обережним.
— Вони не надто марнували час, чи не так?
— Від заручин минуло два місяці, — зауважив Стейпс із ноткою докору. — Анітрохи не менше, ніж вимагає пристойність, — я помітив, що він трохи розслабився, і він підморгнув мені. — Хоча варто сказати, що їм трохи не терпілося.
Коли у відчинені двері зайшли хлопці-гінці з відрами води, від якої йшла пара, я засміявся. Плюскання, з яким вони почали наповнювати ванну, здавалося схожим на солодку музику.
Служник провів їх поглядом, а тоді нахилився поближче і проказав тихішим голосом:
— Ви зараз зрадієте. Ще з однією нашою нерозв’язаною проблемою розібрались як годиться.
Я отетеріло поглянув на нього, шукаючи в пам’яті того, на що він може натякати. Стільки всього сталося, відколи я пішов…
Стейпс помітив вираз мого обличчя.
— Кодікус, — сказав він. При цьому його вуста гірко скривилися. — Даґон повернув його всього за два дні після вашого відходу. Він заліг на дно менш ніж за десять миль від міста.
— Так близько? — здивовано перепитав я.
Стейпс похмуро кивнув.
— Він ховався у фермерській хатинці, наче борсук у норі. Вбив чотирьох особистих охоронців мейра й позбавив Даґона ока. Урешті його спіймали, лише підпаливши хату.
— А що сталося далі? — запитав я. — Очевидно, що не суд.
— Із цією проблемою розібралися, — повторив Стейпс. — Як годиться.
Останнє він проказав із добре відчутною похмурою категоричністю. Його очі, зазвичай добрі, звузилися від ненависті. Тієї миті кругловидий коротун був дуже мало схожий на бакалійника.
Я згадав, як Алверон спокійно сказав: «Відріжте йому великі пальці». Зважаючи на те що мені було відомо про швидкий і рішучий гнів Алверона, я сумнівався, що Кодікуса ще хоч колись побачать.
— Мейр зміг дізнатися чому? — я, хоч і говорив тихо, вирішив змовчати про решту, бо знав: Стейпс не буде радий, що я відкрито заговорив про отруєння.
— Я не маю права про це говорити, — обережно сказав Стейпс. Тон у нього був трохи ображений, неначе я мав би знати, що його не варто питати про таке.
Я опустив цю тему, бо знав, що не зможу витягнути зі Стейпса майже нічого.
— Ти зробив би мені послугу, якби зміг доставити дещо мейрові за мене, — сказав я й підійшов до місця, в якому кинув свою потерту дорожню торбу. Попорпавшись у ній, знайшов мейрів сейф — унизу, майже на дні.
Я простягнув його Стейпсу.
— Не знаю, що в ньому є, — заявив я. — Але він увінчаний його гербом. А ще він важкий. Сподіваюся, що це може бути частина податків, які були вкрадені, — я всміхнувся. — Скажи йому, що це — весільний подарунок.
Служник з усмішкою взявся за скриньку.
— Я певен, що він буде в захваті.
З’явилися ще троє гінців, але лише двоє з них промчали з відрами, що парували. Третій підійшов до Стейпса і вручив йому записку. В іншому приміщенні повторно залунав плюскіт, і всі троє хлопців знову пішли, крадькома позираючи на мене.
Стейпс хутко проглянув записку, а тоді підвів погляд на мене.
— Мейр сподівається, що вам буде зручно зустрітися з ним у саду після п’ятого дзвона, — сказав він.
Сад — це ґречні розмови. Якби мейр хотів серйозної дискусії, то викликав би мене до своїх кімнат або завітав би до мене крізь таємний прохід, який з’єднував його кімнати з моїми.
Я поглянув на годинник на стіні. Це був не симпатичний годинник із тих, до яких я звик в Університеті. Це був гармонічний годинник, на якому гойдався маятник. Прекрасний прилад, але й близько не такий точний. Його стрілки показували, що за чверть виб’є потрібна година.
— Цей годинник поспішає, Стейпсе? — з надією промовив я.
П’ятнадцяти хвилин мені ледве вистачало, щоби зняти із себе дорожній одяг і зашнуруватись у якісь досить пристойні придворні шати. Але, зважаючи на те, скількома шарами бруду та згірклого поту я був укритий, це було б так само безглуздо, як пов’язувати шовковою стрічкою коров’ячу купу, від якої йде пара.
Стейпс поглянув мені за плече, а тоді позирнув на маленький механічний годинник, який тримав у кишені.
— Насправді він, схоже, відстає хвилин на п’ять.
