Страх мудреця полностью

— Я тебе чула! — повідомила Арі, опинившись поряд. — Чула тебе аж у Скакалках!

— Я начебто пригадую, — поволі проказав я, — що збирався помузикувати для декого.

— Для мене! — Арі притиснула обидві долоньки до грудей і всміхнулася. Вона переминалася з ноги на ногу, мало не витанцьовуючи з нетерплячки. — Заграй мені! Я була терпляча, як дві каменюки, — сказала вона. — Ти прийшов саме вчасно. Я не могла би стати терплячою, як три камені.

— Що ж, — невпевнено промовив я, — це все, мабуть, залежить від того, що принесла мені ти.

Вона розсміялася і стала навшпиньки, досі тримаючи руки складеними біля грудей.

— А що ти приніс мені?

Я став на коліна й заходився розв’язувати свій вузлик.

— Я приніс тобі три речі, — заявив я.

— Як традиційно, — всміхнулася вона. — Сьогодні ти дуже порядний панич.

— Авжеж, — я показав важку темну пляшку.

Вона взялася за неї обома руками.

— Хто це створив?

— Бджоли, — відповів я. — А також броварі у Бредоні.

Арі всміхнулася.

— Три слова на «б», але пристойні, — сказала вона й поставила пляшку біля своїх ніжок. Я витягнув свіжу круглу ячмінну хлібину. Вона простягнула руку й торкнулася її пальцем, а тоді схвально кивнула.

Останнім я витягнув цілого копченого лосося. Сама по собі риба коштувала чотири драби, проте я побоювався, що Арі їсть замало м’яса, коли мене немає поряд і вона харчується тим, що підбирає сама. Їй це піде на користь.

Арі з цікавістю поглянула на рибу, схиливши голову, щоб зазирнути в її єдине недремне око.

— Привіт, рибо, — сказала вона. А тоді знову поглянула на мене. — Вона має таємницю?

Я кивнув.

— Арфу замість серця.

Арі знов опустила погляд на рибу.

— Не дивно, що в неї такий здивований вигляд.

Арі взяла рибу в мене з рук і обережно поклала її на дах.

— А тепер підведися. В мене є для тебе три речі, як і має бути по справедливості.

Я зіп’явся на ноги, а вона простягнула щось загорнуте у тканину. То була товста свічка, що пахла лавандою.

— Що в ній усередині? — запитав я.

— Щасливі сни, — відповіла Арі. — Я вклала їх туди для тебе.

Я покрутив свічку в руках. У мене з’явилася підозра.

— Це ти сама зробила?

Арі кивнула й радісно всміхнулася.

— Так. Я страшенно розумна.

Я обережно заховав свічку в одній із кишень плаща.

— Дякую, Арі.

Вона посерйознішала.

— А тепер заплющ очі й нагнися, щоб я віддала тобі другий подарунок.

Спантеличившись, я заплющив очі й зігнувся в поясі, а тоді замислився, чи не виготовила вона для мене ще й капелюха.

Я відчув, як її руки торкнулися мого обличчя з боків, а тоді вона нагородила мене ледь відчутним, обережним поцілунком у середину чола.

Здивувавшись, я розплющив очі. Але Арі вже стояла за кілька кроків від мене й нервово зчепила руки за спиною. Я не знав, що й сказати.

Арі ступила крок уперед.

— Ти для мене особливий, — серйозно промовила вона з невеселим обличчям. — Хочу, щоб ти знав: я завжди дбатиму про тебе, — Арі обережно простягнула руку й витерла мені щоки. — Ні. Сьогодні нічого такого. Ось твій третій подарунок. Якщо стане кепсько, можеш прийти й залишитися зі мною в Піднизі. Там гарно, і ти будеш у безпеці.

— Дякую, Арі, — промовив я, щойно зміг заговорити. — Ти для мене теж особлива.

— Ще б пак, — буденним тоном сказала вона. — Я ж гарна, як місяць.

Я опанував себе, тимчасом як Арі скочила до шматка ме­талевої труби, що стирчав із димаря, і зняла ним кришечку із пляшки. Тоді принесла пляшку назад, обережно тримаючи її обома руками.

— Арі, — запитав я, — невже твоїм ногам не холодно?

Вона опустила на них погляд.

— Дьоготь непоганий, — сказала вона й поворушила пальчиками на ногах. — Досі теплий від сонця.

— Не хочеш пару черевичків?

— А що в них було б? — запитала вона.

— Твої ноги, — відповів я. — Скоро настане зима.

Арі знизала плечима.

— Твоїм ногам буде холодно.

— Узимку я ні на що не лізу, — сказала вона. — Це не дуже приємно.

Відповісти я не встиг: тут із-за великого цегляного димаря вийшов Елодін — невимушено, наче подався на післяобідню прогулянку.

Ми всі на мить витріщились одне на одного, кожний вражений по-своєму. Ми з Елодіном були здивовані, зате Арі, яку я бачив краєчком ока, геть застигла, наче олень, готовий поскакати геть, у безпечне місце.

— Майстре Елодін, — заговорив я максимально лагідним, товариським тоном, відчайдушно сподіваючись, що він нічим не наполохає Арі й не оберне її навтіки. Після минулої втечі під землю з переляку вона не виходила цілий виток. — Дуже приємно вас бачити.

— Привітики, — озвався Елодін таким самим невимушеним тоном, як і я, ніби в тому, що наша трійця зустрілася серед ночі на даху, не було нічого дивного. Щоправда, судячи з того, що я знав, йому це могло й не видатися дивним.

— Майстре Елодін, — Арі зігнула одну босу ніжку позаду другої й потягнула за поділ обшарпаної сукні в ледь поміт­ному реверансі.

Елодін залишався в тіні, яку в світлі місяця відкидав високий цегляний димар. Він відповів несподівано офіційним поклоном. Я не бачив його обличчя добре, та міг уявити, як його допитливі очі оглядають босоноге, тендітне дівча з німбом із завислого довкола голови волосся.

— А що вивело вас надвір цієї чудової ночі? — запитав Елодін.