Я напружився. Питати про щось Арі було небезпечно.
На щастя, це запитання її начебто не збентежило.
— Квоут приніс мені дещо гарне, — пояснила вона. — Приніс мені бджолиного пива, ячмінного хліба й копчену рибу з арфою на місці серця.
— А… — відповів Елодін і відійшов від димаря. Обмацав свій одяг і врешті знайшов щось у кишені. Простягнув знахідку їй. — На жаль, я приніс тобі лиш один цинас.
Арі ледь помітно, наче танцівниця, відступила назад і навіть не спробувала забрати приношення.
— А ви принесли щось Квоутові?
Це, схоже, заскочило Елодіна зненацька. Якусь мить він ніяково стояв із простягнутою рукою.
— На жаль, ні, — зізнався він. — Але також не думаю, що Квоут приніс щось для мене.
Арі примружила очі й нахмурилася — ледь помітно, але з відвертим несхваленням.
— Квоут приніс музику, — строго промовила вона, — а музика для всіх.
Елодін знову помовчав. Мушу визнати, що мені було приємно побачити, як його нарешті змушує ніяковіти чужа поведінка. Він повернувся і зробив напівпоклон у мій бік.
— Перепрошую, — сказав Елодін.
Я милостиво змахнув рукою.
— Та нічого.
Елодін знову повернувся до Арі та вдруге простягнув руку.
Вона ступила два невеличкі кроки вперед, завагалася, а тоді ступила ще два. Поволі простягнула руку, зупинилася, поклавши долоньку на маленький фрукт, а тоді відбігла на кілька кроків, піднісши обидві руки до грудей.
— Красно дякую, — промовила Арі та знову зробила маленький реверанс. — А тепер можете приєднатися до нас, якщо хочете. І якщо ви будете добре поводитися, то зможете залишитись і послухати, як Квоут опісля гратиме.
Вона злегка схилила голову набік, тож у неї вийшло запитання.
Елодін повагався, а тоді кивнув.
Арі перебігла на інший бік даху, а тоді спустилася на подвір’я крізь голе яблуневе гілля.
Елодін провів її поглядом. Коли він схилив голову набік, місячного сяйва виявилося якраз досить, щоб я розгледів на його обличчі задумливий вираз. Відчув, як у животі різко, несподівано зав’язалася вузлом тривога.
— Майстре Елодін!
Він повернувся до мене.
— Гм-м?
Я з особистого досвіду знав, що Арі принесе те, що хотіла, з Піднизу, всього за три-чотири хвилини. Говорити треба було швидко.
— Знаю, це видається дивним, — промовив я. — Але ви маєте бути обережним. Вона дуже нервова. Не намагайтеся її торкатися. Не робіть різких рухів. Це її відлякає.
Елодінове лице знову сховалося в тіні.
— Справді? — перепитав він.
— Гучні звуки теж. Навіть гучний смішок. А ще їй не можна ставити запитання, схожі на особисті. Інакше вона просто втече.
Я глибоко вдихнув. Голова йшла обертом. У мене гарно підвішений язик, і я певен, що, маючи достатньо часу, можу переконати практично кого завгодно в чому завгодно. Однак Елодін був просто занадто непередбачуваний для маніпуляцій.
— Нікому не кажіть, що вона тут, — це прозвучало категоричніше, ніж я хотів, і я негайно пошкодував про вибір слів. Я не мав змоги віддавати накази одному з майстрів, навіть більш ніж напівбожевільному. — Тобто, — хутко додав я, — я вважав би це за велику особисту послугу, якби ви нікому про неї не казали.
Елодін довго, задумливо дивився на мене.
— І чому ж це, ре’ларе Квоуте?
Я відчув, як від байдужливої веселості в його голосі мене кинуло в піт.
— Її запроторять до Гавані, — відповів я. — Вже кому-кому, а вам… — і поступово замовк: у горлі пересохло.
Елодін уважно поглянув на мене. Його лице було майже повністю в тіні, та я відчув, як він нахмурився.
— Вже кому-кому, а мені що, ре’ларе Квоуте? Ви вважаєте, що знаєте моє ставлення до Гавані?
Я відчув, як усі мої елегантні, наполовину підготовлені аргументи розсипаються довкола моїх ніг. І раптом неначе повернувся на вулиці Тарбієна. Мій шлунок став жорстким вузлом голоду, а груди переповнилися відчайдушною безнадією, поки я хапався за рукави моряків і купців, випрошуючи грошів, півгрошів, шимів. Випрошуючи хоч чогось, аби мати змогу поїсти.
— Будь ласка, — звернувся я до Елодіна. — Будь ласка, майстре Елодін, якщо за нею гнатимуться, вона сховається і я не зможу її відшукати. У неї трохи не всі вдома, але тут вона щаслива. І я можу про неї дбати. Не дуже, але трішки. Якщо її спіймають, буде навіть гірше. Гавань її вб’є. Прошу, майстре Елодін. Я зроблю все, що ви захочете. Просто нікому не кажіть.
— Тихо, — відповів він. — Вона йде.
Елодін простягнув руку, щоб узяти мене за плече, і на його обличчя впало місячне сяйво. Його лице виявилось аж ніяк не лютим і не суворим. Воно не виражало нічого, крім спантеличення та стурбованості.
— Пане й пані, ти аж трусишся! Передихни й поверни собі сценічне обличчя. Якщо вона побачить тебе в такому вигляді, ти її злякаєш.
Я глибоко вдихнув і щиро постарався розслабитися. З обличчя Елодіна зникла стурбованість, і він відступив, відпустивши моє плече.
