— Ваш сонний розум досить широкий і нестримний, щоб володіти іменами речей. Це я знаю, бо іноді це знання виринає на поверхню. Інісса вимовила ім’я заліза. Її явний розум його не знає, та її сонний розум мудріший. Щось глибоко всередині Фели розуміє ім’я каменю.
Елодін показав на мене.
— Квоут покликав вітер. Якщо вірити писанням тих, хто давно помер, це — традиційний шлях. Саме вітер був тим ім’ям, яке тут під час штудій колись дуже давно шукали й ловили охочі стати іменувачами.
Він затих на мить, серйозно глипаючи на нас і склавши руки на грудях.
— Хай кожен із вас подумає, яке ім’я хотів би знайти. Це ім’я повинне бути маленьким. Для чогось простого: заліза чи вогню, вітру або води, дерева чи каменю. Для того, до чого ви відчуваєте близькість.
Елодін підійшов до великої дошки, почепленої на стіну, й почав записувати низку назв. Його почерк виявився напрочуд охайним.
— Це важливі книжки, — пояснив він. — Прочитайте одну з них.
За мить підняла руку Брін. А тоді до неї дійшло, що це безглуздо, бо Елодін досі стояв спиною до нас.
— Майстре Елодін, — невпевнено запитала вона, — яку саме нам читати?
Він озирнувся через плече, не припиняючи писати.
— Мені байдуже, — сказав Елодін, явно роздратувавшись. — Оберіть одну. Інші безсистемно прогортайте. Подивіться на малюнки. Та хоч понюхайте їх.
Він знову повернувся обличчям до дошки.
Ми ж перезирнулися. Єдиним звуком у приміщенні було вистукування Елодінової крейди.
— А яка найважливіша? — запитав я.
Елодін пирхнув із відразою.
— Не знаю, — заявив він. — Я їх не читав, — записав на дошці назву «Ен Темерант Воїстра» та обвів її. — Не знаю навіть, чи є ця книжка в Архівах, — поставив біля назви знак питання і продовжив писати. — Скажу вам от що. Жодної з них нема у Фоліантах. Я перевіряв. Доведеться полювати на них у Сховищі. Їх потрібно буде заслужити.
Він дописав останню назву й відступив на крок, киваючи самому собі. Загалом вийшло двадцять книжок.
Елодін намалював зірочки поряд із трьома назвами, підкреслив ще дві, а поряд з останньою в переліку намалював сумне личко.
Опісля він пішов — покинув кімнату, не сказавши більше ні слова. Ми ж тим часом розмірковували про природу імен і думали, у що встряли.
Заповзявшись добре показати себе на заняттях Елодіна, я вистежив Вілема й домовився з ним про обмін: випивка в майбутньому за допомогу з орієнтуванням у Архівах.
Ми разом покрокували брукованими вулицями Університету. Різко віяв вітер, а над нами по той бік подвір’я бовванів величезний, позбавлений вікон силует Архівів. У камені над гігантськими кам’яними дверима були витесані слова: «Ворфелан Ріната Моріе».
Коли ми підійшли ближче, я усвідомив, що в мене спітніли долоні.
— Пане й пані, зажди-но секунду, — промовив я, зупинившись.
Віл поглянув на мене, здійнявши брову.
— Я нервуюсь, як повія-початківка, — додав я. — Просто дай мені секунду.
— Ти казав, що Лоррен два дні тому скасував свою заборону, — нагадав Вілем. — Я думав, що ти опинишся всередині, щойно дістанеш дозвіл.
— Я чекав на оновлення книг, — я витер вологі долоні об сорочку і з тривогою додав: — Знаю, що щось та й станеться. Мого імені не знайдеться у книзі. Або за столом буде Емброуз, а в мене станеться якийсь рецидив після того сливового дурману і врешті я з криком стану коліньми йому на горло.
— Хотів би це побачити, — зізнався Віл. — От тільки Емброуз сьогодні не працює.
— Це вже щось, — визнав я і трохи розслабився. Показав на слова над дверима. — Знаєш, що це означає?
Віл підвів погляд і сказав:
— Людину формує жага до знань. Чи щось подібне.
— Мені подобається, — я глибоко вдихнув. — Так. Ходімо.
Я відчинив здоровезні кам’яні двері та ввійшов до маленького передпокою, а тоді Віл відчинив внутрішні двері й ми ввійшли до вестибюля. Посередині приміщення стояв величезний дерев’яний письмовий стіл, на якому лежали розгорнуті кілька великих книг у шкіряних палітурках. Із приміщення вели в різні боки кілька показних дверей.
За столом сиділа Фела. Її кучеряве волосся було зібране у хвіст. У червоному світлі симпатичних ламп вона мала інакший, але не менш гарний вигляд. Вона всміхнулася.
— Привіт, Фело, — озвався я, намагаючись не виказувати нервів голосом. — Чув, Лоррен ізнову записав мене до хороших діточок. Не можеш перевірити?
Вона кивнула й заходилася гортати книгу перед собою. Фелине обличчя проясніло, і вона показала пальцем. А тоді спохмурніла.
Я відчув, як усередині мене щось обірвалося, і спитав:
— Що таке? Щось не так?
— Ні, — відповіла Фела. — Все так.
— Судячи з твого вигляду, щось не так, — забурчав Віл. — Що там написано?
Фела завагалась, а тоді розвернула книгу так, щоб ми змогли прочитати: «Квоут, син Арлідена. Руде волосся. Світла шкіра. Юний». Поряд із цим на марґінесі були записані іншим почерком слова: «Покидьок із ру».
Я всміхнувся їй.
— Усе правильно. Можна зайти?
Вона кивнула й запитала, висуваючи шухляду:
— Лампи потрібні?
— Мені — так, — сказав Віл, який уже записував своє ім’я в окремій книзі.
