— У мене є своя, — відповів я й витягнув із кишені плаща свою невеличку лампу.
Фела розгорнула книгу запису відвідувачів і вписала нас. Поки я писав, у мене затрусилася рука й кінчик пера негарно поїхав, розбризкавши чорнило по сторінці.
Фела прибрала бризки промокальницею та згорнула книгу. Всміхнулася мені.
— З поверненням, — мовила вона.
***
Я дозволив Вілемові йти у Сховищі першим і всіляко старався зобразити належний подив.
Зіграти цю роль було неважко. Хоча в мене вже якийсь час був доступ до Архівів, я мусив скрадатися в них, як той злодій. Світив лампою якомога менше й уникав основних коридорів, аби не перестріти когось ненароком.
Кам’яні стіни повністю ховалися за полицями. Одні коридори були широкі й відкриті, мали високі стелі, тоді як інші утворювали вузькі проходи, в яких ледве могли розминутися боком двоє людей. У повітрі стояв сильний запах вичиненої шкіри й пилу, старого пергаменту й палітурного клею. Так пахли таємниці.
Вілем провів мене між звивистих полиць, угору сходами, а тоді — уздовж великого широкого коридору, заставленого книжками з палітурками з однакової червоної шкіри. Урешті ми дісталися дверей, із-за країв яких виднілося тьмяне червоне світло.
— Є окремі кімнати для навчання на самоті, — тихо пояснив Вілем. — Читацькі нори. Ми із Сімом учащаємо до цієї. Про неї мало хто знає.
Віл коротко постукав у двері, а тоді відчинив їх. За ними показалася кімнатка без вікон, лише трохи більша за стіл і стільці, що в ній стояли.
За столом сидів Сім. У червоному світлі його симпатичної лампи Сімове лице здавалося рум’янішим, аніж зазвичай. Коли він побачив мене, у нього округлились очі.
— Квоуте! Що ти тут робиш? — він із жахом повернувся до Вілема. — Що він тут робить?
— Лоррен скасував заборону для нього, — пояснив той. — Наш маленький хлопчик має список читання. Планує перше полювання на книжки.
— Вітаю! — радісно всміхнувся мені Сім. — Можна чимось допомогти? Я тут засинаю, — він простягнув руку.
Я постукав себе по скроні та сказав:
— Того дня, коли я не зможу запам’ятати двадцять назв, мені вже не буде місця в Арканумі. — Однак це була лише половина правди. Вся правда полягала в тому, що у мене було лише пів дюжини дорогоцінних аркушів паперу. Я не міг дозволити собі змарнувати один на щось подібне.
Сім витягнув із кишені складений папірець, а також огризок олівця.
— А мені треба все записувати, — пояснив він. — Не всі ми завчаємо напам’ять балади задля розваги.
Я знизав плечима й почав хутко записувати.
— Якщо ми розділимо мій список на трьох, діло, мабуть, піде швидше, — зауважив я.
Вілем зиркнув на мене.
— Думаєш, ти можеш просто походити й відшукати книжки самотужки? — він поглянув на Сіма. Той широко всміхався.
Ну звісно. Я не мав знати хоч щось про внутрішній простір Сховища. Віл і Сім не відали, що я вже майже місяць нишком ходив туди вночі.
Не можна було сказати, ніби я їм не довіряв, але Сім не зміг би збрехати навіть заради власного життя, а Віл працював канцеляром. Не хотілося змушувати його обирати між моєю таємницею та обов’язком перед майстром Лорреном.
Тож я вирішив зіграти дурника й безтурботно заявив:
— О, та я якось прорвуся. Не може ж бути, щоб у цьому так складно було розібратися.
— В Архівах стільки книжок, — поволі проказав Віл, — що вже на те, щоби просто прочитати всі їхні назви, пішов би цілий виток, — він помовчав, уважно дивлячись на мене. — Одинадцять повних днів без перерви на їду чи сон.
— Справді? — запитав Сім. — Так довго?
Віл кивнув.
— Я зрозумів це рік тому. Це допомагає затикати рота е’лірам, які пхикають, коли мусять чекати на книжку від мене, — він поглянув на мене. — А ще є книжки без назв. І сувої. І глини. І багато мов.
— Що таке глина? — запитав я.
— Глиняна табличка, — пояснив Віл. — Вони — чи не єдине, що вціліло, коли згоріла Калуптена. Деякі було переписано, але не всі.
— Усе це не стосується справи, — втрутився Сім. — Проблема в організації.
— Каталогізації, — сказав Віл. — Раніше існувало багато різних систем. Одні майстри віддають перевагу одній, інші — якійсь іншій, — він нахмурився. — Деякі створюють власні системи для організації книжок.
Я засміявся.
— Ти так говориш, ніби їх за це треба ставити до ганебного стовпа.
— Може, й так, — буркнув Віл. — Я через таке не ридав би.
Сім поглянув на нього.
— Не можна ставити майстрові на карб намагання якнайкраще все організувати.
— Як на мене, можна, — відказав Вілем. — Якби Архіви були організовані погано, це було б універсальною неприємністю, з якою можна працювати. Але тут за останні п’ятдесят років була безліч різних систем. Книжки неправильно позначали. Назви неправильно перекладали.
Він провів руками крізь волосся й заговорив із несподіваною втомою:
— А ще постійно надходять нові книжки, які треба каталогізувати. У Склепі постійно трапляються ліниві е’ліри, які хочуть, щоб ми їм щось несли. Це все одно що намагатися викопати яму на дні річки.
— Отже, ти хочеш сказати, — поволі вимовив я, — що робота канцеляра видається тобі одночасно приємною та вдячною.
Сім реготнув у долоні.
