Мовчанку перервав голова сільради, викликаючи інших промовців. Змінюючи один одного, промовляли всі урядовці, що були на помості. Навіть декотрі селяни зголосилися до слова, переважно відомі як члени комнезаму й активні підспівувачі комуністичних властей.
Але ми вже нікого не слухали. Ми плескали в долоні за кожним промовцем, хоч думки наші були десь-інде. Начальство виразно дало наздогад, що селяни просто мусять записатися до колгоспу, бо інакше їх зашлють до Сибіру та інших російських країв з суворим підсонням. Про знищення куркулів промовці говорили так, наче то йшлося про якихось сільськогосподарських шкідників чи чумну пошесть на худобу. Вони запевняли нас, що і ми маємо брати участь у винищуванні їх. Нам не говорилося, як саме, але натякали, що хоча б як ми це робитимем, усе буде справедливо.
Хоч я був ще підлітком у той час, багато питань почало нуртувати в мені після усіх тих промов. Хто були ті куркулі? Кого можна було затаврувати ім'ям куркуля? Я запитував сам себе, чи й мій сусід теж куркуль? А як щодо нашої власної родини і наших родичів? Чи ми всі куркулі?
Хтось вигукнув:
– А що це таке – куркуль?
Партійний секретар відповів:
– Куркулі – це визискувачі бідних. Вони лишилися від старого режиму і як такі мусять бути зліквідовані. Також ті, які протидіють політиці партії та уряду, будуть вважатись куркулями. Вони так само будуть зліквідовані.
З цього пояснення випливало, що будь-кому можна було приліпити наличку куркуля.
Коли зимове сонце почало заходити за руїни церкви, «товариш Цейтлін» запропонував, щоб селяни надіслали телеграму «до Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) і до радянського уряду», дякуючи за багате й щасливе життя радянських селян, а особливо за впровадження колективних господарств. А коли голосувалося за це, то тільки одне запитали – так, як і на зборах сотні: «Хто проти?» Звісно ж, ніхто не осмілився мати щось проти, і телеграму схвалили гучними оплесками.
Коли відляпали долонями, голова зборів зачитав неминучу резолюцію. Вона підтверджувала, що селяни були раді вступити до колгоспу і що вони обіцяють партії та урядові завершити колективізацію в селі до Першого травня. І знову ж таки, оскільки ні один голос не пролунав проти резолюції, її було прийнято одностайно, і збори на цьому завершилися.
Головою хлібозаготівельної комісії першої стохатки був Іван Хижняк. Колись він мешкав поруч з нашою хатою. Тепер «товаришеві Хижняку» було десь під сорок років, він був невисокий, опецькуватий і напівписьменний. Обличчя в нього було пооране глибокими зморшками, а густа бруднобілява чуприна, холодні й тьмавозелені очі, напівзаховані під стягненими повіками з колючими віями, надавали йому якогось поросячого вигляду.
Оце така людина очолювала хлібозаготівельну комісію в нашій стохатці. Фізична потворність, здавалося, впливала на його розумові й моральні якості. Він був жорстокий, брутальний і в'їдливий натурою, та й манеру говорити мав відповідну – саркастично-вульгарну або ж обмежену до шабльонних офіційних фраз. Часом він пробував висловлюватися на міський лад – нахапався цього, блукаючи десь по містах, – але й тоді не міг обійтися без найгидкішої лайки.
З початком жовтневої революції «товариш Хижняк» став єдиним на все наше село більшовиком. Як голова комнезаму, він належав до найзавзятіших і найревніших організаторів революційної влади в селі. Він і після революції залишився вірним виконавцем партійних накреслень, що зробило його впливовим сільським начальником, на сумлінні якого була смерть багатьох шанованих наших односельців.
Невдовзі після революції – під час однієї з чергових змін у комуністичній політиці – він на якийсь час зник із села, залишивши за собою цілий клубок заплутаних справ. Невідомо, де він снував і що там робив. На селі вже почали потроху забувати про нього, коли це раптом на початку колективізації він знов об'явився.
Організовуючи хлібозаготівельні комісії у стохатках, «товариш Цейтлін» та його партійні й державні помічники вибирали собі полигачів головно з місцевих перевертнів. Хижняк у хлібозаготівельній комісії – яскравий приклад цього. Щоправда, серед членів комісії були й чесні та роботящі господарі, поважані в селі, але основний кістяк становили особи з садистичними нахилами. Крім «товариша Хижняка», я знав там ще одного члена, Василя Хоменка, що своїм садизмом зажив лихої слави на все село.
Інші члени комісії не були такі жорстокі, як Хижняк і Хоменко, але й вони належали до того гурту баламутів, від яких нікому в селі не було спокою і добра.
З-поміж членів комісії Хижняка особливо виділявся Іван Бондар – отой самий, що по-вуличному знаний був як «товариш Юда». Він знову з’явився у нас на стохатці через кілька днів після зруйнування церкви. Оскільки нашій стохатці припало перше порядкове число, сільському начальству забаглося зробити її взірцем для інших стохаток, отож воно обсаджувало усі посади в ній найдовіренішими людьми. «Товариш Юда» швидко дійшов до якнайкращого порозуміння з «товаришами» Хижняком і Хоменком.
