Ця купка партійців та активістів була наділена майже абсолютною повнотою влади на кутку. Їхні здібності оцінювалися кількістю викачаного у селян зерна і числом людей, залиганих у найкоротший термін до колгоспу. Виконуючи ці завдання, вони не гребували ніякими методами, бо з комуністичних приписів тих днів випливало, що «мета виправдовує засоби», а «переможців не судять».
Є таке українське прислів'я – «Не так пани, як підпанки». Оце ж такі й були «товариш Хижняк» та його поплічники, усі – прості хлібороби, але, висунуті на офіційні посади, вони аж повпивалися від влади, перевершуючи один одного в нечуваних доти в селі проявах безоглядности та жорстокости. Деспотизм їхній і пиха, здавалося, не знали меж. Робота комісії велася за ретельно продуманим пляном. «Товариш Хижняк» з одним пропаґандистом і кількома членами комісії засідав у штабі своєї стохатки. Вони викликали сюди тих селян, що виявилися впертими чи підозрілими, й укоськували кожного індивідуально. «Товариші» Хоменко і Юда з рештою активістів стохатки «обробляли» гуртовим чином десятихатки й п'ятихатки, хоч не гребували мати діло і з окремими селянами. Однак серед своїх способів впливу на нас вони не мали нічого ефективнішого за постійні й безнастанні збори. Нам доводилося висиджувати то на одних, то на інших зборах, властиво, кожен день, не минаючи й неділі. А в неділю збори звичайно розпочиналися рано-вранці і тяглися впродовж цілого дня.
Офіційні представники на нашій стохатці, та й на всіх інших, користувалися чітко визначеними методами «обробки» наших голів. Один з них, немудрящий, але дійовий, називався в їхньому жаргоні «топтати стежку». Селянина викликали на стохатку й піддавали звичному допитові: чого не вступив до колгоспу? І хоч би чим той відгетькувався, запитання повторювали знову й знову. При тім офіційники пояснювали йому, що тільки «ворог народу» опирається комуністичній політиці й колективізації, а оскільки «ворогам народу» немає місця в Радянському Союзі, то і в нього нема вибору: або вступить до колгоспу, або він буде зліквідований. Потім тому дядькові підсовували олівця, щоб підписав заяву й позбувся клопоту. Дехто таки й підписував, але більшість відмовлялася, вишукуючи найрізноманітніші причини й приводи.
Отут і вдавалися до методу «топтання стежки». Селянинові вручалося якусь записку до керівника іншої, скажімо, другої, стохатки. А що ніхто не міг відмовитися від виконання офіційного доручення, хоч би яке воно було, чоловік мусив брати те послання і чимчикував через пів села. З'явившись туди, куди був посланий, він переконувався, що там його вже чекають. Починають знов розпитувати, а він наново має пояснювати, чом він досі не член колективного господарства, після чого йому знову пропонують тут таки підписати заяву. Коли він все ще упирається, його посилають на іншу стохатку, а з тієї – ще на іншу і так далі й далі. З останньої стохатки його справляють уже до сільради, де засідає «товариш Цейтлін». І тут по-новій починається те саме довге докучливе розпитування: чому та чому?
А пора ж стояла зимова, і мороз припікав добряче. Усі стежки й дороги в селі замело снігом. Нещасна жертва мусила, бувало, й цілу ніч микатися по всьому селу, залишаючи за собою слід у глибоких снігах; ото звідси й назва – «топтати стежку». Представники влади застосовували цей метод за явно заздалегідь сплянованим розпорядком. Десь із п'ятеро селян нашої стохатки мусили отак «топтати стежку» щоночі, і десь близько сорока чоловік чи й більше з інших стохаток пробивали тропу до штабу нашої. Нічний краєвид нашого села в ті зимові ночі «оздоблювали» вимученими постатями кількох десятків нещасників, що повільно чалапали крізь темряву й снігові замети, трусячись із холоду.
Хіба аж перед ранком потрапляв такий сніготуп до рідної хати, та й то тільки для того, щоб знайти тут нову повістку з викликом на стохатку на другий вечір. Цього наступного вечора нічна програма дещо врізноманітнювалася. По-перше, доводилося вичекати кілька годин, перш ніж потрапити на все те саме допитування. Ну що? Обдумався? Вступаєш тепер до колективу? Дехто відповідав ствердно, але більшість знов-таки затято товкла своє «ні!» Як і передніше, селяни вишукували різні відмовки, однак тепер начальство навіть не вислуховувало їх – воно не мало часу. Чи не може селянин трохи зачекати? Звичайно, може, куди він дінеться, – тільки не тут, не в цьому приміщенні: тут і так повно народу. А он у клуні є місце, вона порожня, ну – майже порожня! Там всього яких п'ятеро чи шестеро душ. Отож так бідолаха раптом опинявся в холодній клуні, а за ним відразу замикалися знадвору двері.
Цей «переконувальний» прийом називався методом «охолодження». Принижені, перемерзлі, виснажені безсонням і думками селяни чекали тут годинами. У холодній темній клуні дехто з них починав усвідомлювати безперспективність їхнього спротиву.
