Наприкінці березня 1930 року дочекалися ми врешті наказу з'явитися на збори нашої стохатки. Приміщення, де вони мали проводитись, було оздоблене як звичайно: на передній стіні красувався червоний прапор, зі стелі звисав червоний транспарант із закликом «Смерть ворогам народу!», а внизу червоним полотном була обведена трибуна і ним же застелений стіл президії. У призначену годину на дверях з'явився якийсь приїжджий у супроводі одного з сільради. Розмови й гул стихли. Член сільради витяг аркуш паперу з нагрудної кишені, вийшов на саморобну трибуну й закликав до уваги.
– Перше ніж перейти до порядку денного, – натужно вичитав він, – я хочу відрекомендувати вам представника нашого райпарткому, товариша Римаренка...
Присутні сприйняли цю звістку якось зневажливо. Хтось один навіть пирхнув сміхом, а деякі жінки почали хихотіти. Але це тривало недовго, і скоро знов залягла тиша. Партійний представник був прикро вражений, як його прийняли, і не приховував свого роздратовання. Спершу він розглядався по кімнаті, немов шукаючи союзників у ній, а потім розвів обома руками з виразом розчарування на обличчі.
– Оце так ви зустрічаєте представника свого райпарткому? – запитав він притишено. Тоді на хвильку змовк і перевів погляд на власні чоботи, наче зважуючи собі нишком, чим би так дошкулити своїм кривдникам. Потім стрепенувся й прорік холодним надривним голосом:
– Як партійний представник, я не дозволю тут глумитися з комуністичної партії! – І знов на хвилину урвав мову, втупивши в авдиторію гіпнотичний погляд. – Оці ваші смішки й гигикання, – провадив він далі, – є добре відомим прийомом з арсеналу ворогів народу, спрямованим на зрив конструктивних ділових зборів радянських патріотів...
Для нас уже давно не було нічого нового в таких балачках, але ми не сподівалися чути їх саме на цих вечірніх зборах. Адже ми прийшли сюди, сповнені рішучости поборотися за свої права і надії, що будемо свідками банкрутства наших сільських партійців і почуємо проголошення нового політичного курсу – хоч би якого курсу, аби тільки не на колективізацію! А замість цього ми побачили якогось незнайомця, котрий попер на нас рогами ще до того, як ми дізналися, що він за один! Це вже було трохи занадто. У кімнаті раптом зчинився справжній рейвах: усі враз заговорили й закричали одне голосніш від одного, хтось навіть ногами затупотів позад мене.
Але райпарткомівець лише на хвилинку ніби зніяковів від цього вибуху. Він мовчки стояв за столом, втупившись очима долі й нервово крутячи олівця. Аж це різко підніс голову і владним голосом перекрив гамір:
– Ану годі вже! – ревнув він. Де й ділася нервова напруженість його, голос бринів самовпевненістю. – Я виступаю тут за прямим наказом районної партійної організації. Кожен, хто протидіє цим зборам, – той проти політики партії! Кожен, хто ображає мене, – той ображає партію, бо я тут представляю партію, подобається це вам чи ні!
Слова його були гострі як бритва. Ми зрозуміли суть цих слів. Мертва, гнітюча тиша опосіла все довкола. То була жахлива мить для нас. Наша надія на якусь зміну розвіялась.
Щоб якось вийти з цієї скрутної ситуації, член сільради поквапливо взявся залагоджувати процедурні формальності. Він запропонував, як то заведено було, вибрати голову зборів і секретаря вести протокол. Але охочих на ці почесні ролі не знайшлося – усі, наче змовившись, принишкли, і ніхто не висував кандидатур на голову, котрий мав би вести збори. Справа набувала непередбачуваного й небажаного повороту.
Представник райпарткому й далі стояв перед людьми, граючись олівчиком у руці та час від часу роздратовано зиркаючи на сільрадівця, немов дорікаючи йому за нездатність упоратися з народом. Переконавшись, що ситуація стає ще більш критичною, він ступив крок уперед. Як і перед цим, він здійняв руки вгору Й розвів ними в повітрі (цей жест, здавалося, був характерний для нього), а тоді втопив у нас пронизливий погляд і зауважив багатозначно притишеним голосом:
– Ще ні разу так не було, щоб той, хто виступав проти мене, не пошкодував за цим раніш чи пізніше. – Він помовчав, придивляючись до облич, щоб переконатись, яке враження справляють його слова, а потім повів далі:
– Це стосується вас також, навіть якщо ви й нехтуєте той факт, що я представник комуністичної партії. – І додав таким самим притишеним голосом, але підкреслюючи кожнісіньке слово: – Кожен – я повторюю: кожен, хто виступає проти партії, – заслуговує нещадного знищення!
Його слова справили бажане враження. Тиша залягла мертва. Ніхто не сміявся, ані говорив. Усі немов поніміли, не мавши змоги й боячись висловити бодай натяк на протест.
– Ці ваші люди, – звернувся він наче до свого сусіда за столом президії, але досить голосно, щоб його почули всі присутні, – ці ваші люди або не доросли до цього, або просто не хотять використовувати блага демократії, які їм дає комуністична партія.
Він помовчав вичікувально, чи не озветься хто на його зауваження. Та сміливця не знайшлося. Всі принишкли, немов діти перед самовладним батьком, і тільки невідривно лупили на нього очі.
