Крізь цю промову просвічувала стародавня настанова «поділяй і владарюй», хоча, можливо, і традиційний російський заклик «Бий жидів, рятуй Росію!» крутився йому в голові. Зробити з євреїв жертовних козлів за всі злочини, сподіяні партією протягом колективізації, а також нацькувати на них селян, аби відвернути в такий спосіб їхню увагу від реальних проблем і справжніх винуватців, – ось чого, певна річ, хотілося йому!
Але така тактика партійного представника не мала успіху в нашому селі. Його антиєврейська риторика натрапила на презирливу мовчанку зібраних. Переказували пізніше, що з цією своєю антиєврейською промовою він об'їздив усі села району. Та хоч би де він виступав, погромів, попри всі його зусилля, спровокувати не вдалося.
«Товариш представник» закінчив промову, зібрав свої нотатки, пройшов з опущеними долу очима через кімнату до виходу і зник, навіть не оглянувшись. Більше ми його ніколи й не бачили. Місце на трибуні зайняв член сільради.
Ось цю мить і спалахнуло щось подібне до стихійного бунту.
– Досить нам тебе! – вереснув хтось один, коли сільрадівець спробував був заговорити.
– Забирайся геть! – сердито вигукнув інший. – Уже наслухалися, годі!
Сільрадівець конче хотів щось сказати, отож почав верещати на ввесь голос, розмахуючи руками над головою, але обурені вигуки не вгавали. Як за останній засіб, ухопився він за шклянку з водою і закалатав по ній олівцем, але той дзенькіт, як і голос його, потонули в зливі лайок та прокльонів розлюченого стовпища людей.
Раптом якийсь парубок підбіг до сцени. Наляканий і розгублений член сільради, виставивши поперед себе руки для оборони, позадкував до бічних дверей і зник за ними.
– Чули, що товариш представник сказав? – закричав парубок. – Нас обдурили. Забираймо своїх коней та корів з цього смердючого колгоспу, поки не пізно!
– А й справді! – відгукнулась юрба.
– Зразу ж!
Парубок зіскочив зі сцени і гайнув до виходу, а люди, мов той сполоханий табун, сипонули врозтіч слідом за ним. Порозбивали шибки у вікнах, і діти вилазили через них. Інші вибігали бічними дверима.
Вибравшись надвір, усі чимдуж поспішили рятувати своє добро.
– Хутчіш! – квапив один дядько свою жінку. – Хутчіш, бо ще нашу корівку хтось інший ухопить!
Вони обоє порвалися бігти.
– А як там буде з нашим возом? – поспитала котрась жінка. – Як його знайдемо поночі?
Подібні клопоти обсідали й інших.
– Така темінь надворі! Як ми розпізнаємо нашого коня й корову?
– Та вже біжи! – наполягав чоловічий голос.
– Швидше бо!
І вони гнали туди, хто як міг, борсаючись у глибоких заметах, навпростець через городи добираючись до головної дороги.
Як тільки ми з мамою пробилися крізь тисняву у дверях надвір, я помітив, що в центрі села горить багато хат. Високі омахи полум'я знімалися в нічне небо, червоними відблисками забарвлюючи сніги. Хтось крикнув, що наша стохатка теж горить. Я озирнувся й побачив, як полум'я вже охоплювало хату, яку ми залишили кілька хвилин тому.
Село клекотіло. Звідусіль долинали сердиті голоси. Жінки й чоловіки перегукувалися, сперечались одне з одним. Де-не-де чулися вереск і лайка. Декотрі жінки плакали, інші сміялися несамовитим сміхом. Навіть собаки люто гавкали, розбурхані галасливою колотнечею. Вряди-годи ввесь цей гамір перекривали поодинокі постріли. А хто стріляв – нікому не було й здогадно.
Я біг услід за матір'ю, їй бігти було важкувато. Вона часто падала і мало не з головою пірнала в снігові перемети, але вперто спиналася на ноги, поривалася до бігу й знову падала, їй також хотілося чимшвидше добігти. Вона тривожилася, чи встигнемо ми допасти до нашої корови й коня, до нашого воза, поки їх хтось інший не забрав.
Ближче до центру села ми почали перестрівати перших бунтівників, що вже верталися додому зі здобиччю – своїми власними коровами й кіньми. Але не всі були задоволені й щасливі. Котрі не змогли віднайти всю свою живність, ті навіть плакали. Деякі з них знайшли своїх коней, а корів ні, або навпаки. Деякі познаходили свою упряж, а возів ні. Одне подружжя похилого віку, що запопало тільки свого воза, силкувалося тягнути його самотужки, але це вже було їм не по силі. Вони зупинилися з возом серед шляху, оглядаючись, чи не поможе їм хто. Бідна бабуся гірко плакала, розказуючи кожному стрічному, що ні коня, ні корівки своєї вона не знайшла. Але більшість, що роздобулася на своє неоціненне добро, мовчки обходила цих старих і квапилася до своїх домівок, немов боячись, що ось-ось можуть знов усе втратити.
