Надійна, добросовісна Віолетта Ґрейсмарк — гідна дружина шанованого чоловіка. Вона витравлювала міль із шафи, полола бур’яни на клумбі. Вона зривала відцвілі троянди, і в серпні розквітали нові бутони. На церковному святі її лимонний мармелад завжди продавався передусім, окрім того, саме її рецепт кексу надрукували в місцевому буклеті Асоціації жінок Австралії. Щоночі вона дякувала Богові за своє щастя. Але іноді після обіду, коли сутінки перефарбовували сад із зелених у сірувато-брудні барви, коли вона чистила картоплю над зливальницею, то не могла втримати в серці всієї своєї печалі. Ізабель плакала під час попереднього візиту, і Віолетті хотілося плакати разом із нею, рвати на собі волосся й казати, що їй теж відоме горе від втрати первістка: ніщо і ніхто, жодні гроші ані щось інше на землі ніколи не зможуть заглушити цей біль. Вона хотіла розказати Ізабель, наскільки людина божеволіє, що готова укласти угоду з Богом і пожертвувати всім, щоб тільки дитина ожила.
Коли Ізабель заснула, а Білл дрімав біля майже погаслого каміна, Віолетта дістала із шафи стару олов’яну коробку. Вона почала в ній ритися, відсунула вбік кілька пенні, маленьке дзеркальце, годинник, гаманець, аж поки не знайшла конверт, потертий на краях через те, що його часто відкривали. Вона сиділа на ліжку, в жовтому світлі лампи, почавши вдивлятися в незграбний почерк, хоча напам’ять знала кожнісіньке слово, що було там написано.
Шановна пані Ґрейсмарк!
Сподіваюся, ви пробачите, що турбую вас. Ви мене не знаєте. Мене звуть Бетсі Парментер, і я живу в Кенті.
Два тижні тому я відвідувала свого сина Фреда. Його сильно поранило осколками, і тому його відправили з фронту. Він лікувався в Першій Південній лікарні загального профілю в Стоурбриджі, а в мене неподалік живе сестра, тому я могла відвідувати його щодня.
Насправді я пишу тому, що одного чудового дня принесли пораненого солдата з Австралії, наскільки я розумію, це був ваш син Г’ю. Він був у важкому стані, ви вже, мабуть, знаєте: він осліп і втратив руку. Хоча ваш син міг говорити й дуже ніжно розповідав про свою сім’ю і про свій дім в Австралії. То був надзвичайно хоробрий хлопець. Я бачила його щодня, і в мене навіть з’явилася надія, що він видужає, але, здається, в нього було зараження крові, тому він помер.
Я просто хочу, щоб ви знали, що я принесла йому квіти (якраз цвіли ранні тюльпани, вони були такі гарні) й цигарки. Я думаю, вони добре ладнали з моїм Фредом. Я принесла йому фруктовий пиріг, і він із задоволенням його з’їв. Я була там того ранку, коли він помер, ми втрьох прочитали «Отче наш» і заспівали «Залишися зі мною». Лікарі полегшували його біль, як могли, і, думаю, він не дуже страждав. Прийшов священик та причастив його.
Я хочу сказати, ми всі цінуємо цю велику жертву вашого хороброго сина. Він згадував свого брата Алфі, і я молюся, щоб той повернувся до вас цілим і неушкодженим.
Я перепрошую за те, що відразу не написала вам, просто мій Фред помер через тиждень після вашого хлопчика і було важко зробити це.
З найкращими побажаннями та молитвами,
(Пані) Бетсі Парментер
«Г’ю бачив тюльпани тільки на малюнках», — думала Віолетта, і її втішало, що він, можливо, торкнувся одного й відчув його. Цікаво, чи пахнуть тюльпани?
