— Усе гаразд, люба? — спитала Гільда, занепокоєна різкою зміною кольору обличчя Ізабель.
— Так. Це просто спека. Зараз усе буде добре.
Важкі евкаліптові двері розчинилися, і вікарій вийшов із церкви.
— Усі готові до великого дня? — запитав він, мружачись від сонця.
— Ми мусимо щось сказати! Уже! Скасувати хрестини… — Голос Тома був низьким і впевненим, коли він зустрів Ізабель в ризниці, тоді як Білл і Віолетта показували внучку гостям у церкві.
— Томе, ми не можемо. — Ізабель дуже зблідла й ледь дихала. — Уже занадто пізно! — заперечила вона.
— Ми повинні це виправити! Ми повинні розповісти людям. Уже!..
— Ми не можемо! — Ізабель ще не оговталася й ледь могла щось вимовити. — Ми не можемо вчинити так з Люсі! Ми єдині батьки, яких вона знала. Крім того, що ми скажемо? Раптом згадали, що насправді в мене немає ніякої дитини? — Вона зблідла ще сильніше. — Як же щодо тіла того чоловіка? Усе зайшло вельми далеко. — Щось підказувало їй: треба виграти час. Жінка була занадто збентеженою, наляканою, щоб щось робити. Вона намагалася вимовляти слова спокійно. — Поговоримо про це пізніше. А зараз у нас хрестини.
Промінь сонця освітив її очі кольору морської хвилі, і Том побачив у них страх. Вона ступила крок до нього, але він відсахнувся.
Крізь шум гостей у церкві почулися кроки вікарія. У голові Тома все закрутилося. «У хворобі й у здоров’ї. У горі й у радості». Слова, сказані ним у цій церкві багато років тому, відлунювали в пам’яті.
— Усе готово, — радісно оголосив вікарій.
— Чи була ця дитина хрещена раніше? — розпочав преподобний Норкелз.
Присутні відповіли:
— Ні.
Поруч із Томом та Ізабель стояли Ральф — хрещений батько — і двоюрідна сестра Ізабель Фреда — хрещена мати.
Хрещені тримали свічки й відповідали на запитання вікарія.
— Чи ви від імені цієї дитини відрікаєтеся від диявола і всіх його вчинків?..
— Відрікаємося, — в унісон відповіли хрещені.
Слова луною відбилися від стін, Том удивлявся в блискучі нові черевики і думав про болісний пухир на п’яті.
— Чи обіцяєте ви слухняно виконувати святу волю і заповіді Божі?..
— Обіцяємо.
З кожною обіцянкою Том потирав ногу об жорстку шкіру, щоб біль не стихав.
Люсі була заворожена яскравими вітражами, й Ізабель, незважаючи на сум’яття, подумала, що дитина ніколи не бачила таких сяйливих кольорів.
— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…
Том думав про безіменну могилу на Янусі. Він побачив обличчя Френка Ронфельдта, яке накрив полотном, — відсторонене, без емоцій, — і це змусило Тома відчути муки сумління.
З вулиці долинали крики дітей, що грали в настільний крикет на церковному майданчику. Гільда Еддикот сиділа в другому ряду лав і шепотіла своєму сусідові:
— Дивися, в Тома сльози на очах. У нього таке м’яке серце. Хоча виглядає він незворушним, серце в нього добре.
Норкелз узяв дитину на руки і сказав Ральфу та Фреді:
— Дайте дитині ім’я.
— Люсі Віолетта.
— Люсі Віолетто, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — мовив священик, поливаючи голову дівчинки водою, і та на знак протесту заплакала. Пані Рафферті одразу заграла церковний гімн на старому дерев’яному органі.
Ще до закінчення служби Ізабель вибачилася й поспішила до туалету в кінці стежини. Усередині невеликого цегляного приміщення було спекотно, мов у печі, вона відігнала від себе мух, нахилилася, і її вивернуло. Притулившись до стіни, за нею тихо спостерігав гекон. Коли жінка спустила воду, він утік у безпечне місце під жерстяний дах. Повернувшись, Ізабель, щоб випередити мамині запитання, тихо сказала батькам, що в неї розлад шлунку. Простягаючи руки до Люсі, вона обняла дівчинку так міцно, що дитина, поклавши рученята на її груди, спробувала відсторонитися.
На святковому обіді в «Палас-Готелі», влаштованому на честь хрещення дитини, батько Ізабель сидів за столом з Віолеттою. Вона одягла синю бавовняну сукню з білим мереживним комірцем. Її корсет був незручний. Волосся жінка зібрала в ґульку, від якої у неї боліла голова. Проте вона вирішила: ніщо не зіпсує цей день — хрестини її першої і, наскільки вона зрозуміла зі слів Ізабель, єдиної онуки.
— Том сьогодні сам на себе не схожий, правда, Ві? Зазвичай, він багато не п’є, а сьогодні налягає на віскі. — Білл знизав плечима і, щоб переконати себе, додав: — Просто святкує хрестини малої.
— Думаю, це нерви, сьогодні ж такий великий день. Ізабель теж якась надто збуджена. Можливо, через проблеми із животом.
Біля бару Ральф сказав Томові:
— Ця маленька дівчинка повністю змінила твою дружину, правда? Вона стала іншою жінкою.
Том, який крутив у руках порожню склянку, мовив:
— Вона розкрилась з іншого боку.
— Коли я згадую, як вона втратила дитину…
Том хотів піти, але Ральф продовжував:
— …Того першого разу, коли я приїхав на Янус, вона була мов привид. А наступного разу здалося, що їй ще гірше.
— Так. Це були важкі часи для неї.
— Бог врешті-решт змилувався над вами, — усміхнувся Ральф.
— Ти так думаєш? А хіба все для всіх завжди закінчується добре? Те, що годилося для наших солдат, не дуже влаштовувало фриців, тут або… або…
