— Якби я мав сина, то був би радий, якби він хоча б наполовину був таким, як ти. Ти хороший хлопець, Томе. У тебе чудові дружина та донька. Думай про те, що зараз буде найкращим для твоєї сім’ї. Хтось там на небесах дав тобі другий шанс, і, я гадаю, Він не хвилювався через дрібниці, зробив ти чи не зробив чогось. Живи теперішнім. Виправ те, що можна виправити сьогодні, а минуле відпусти. І хай цим переймаються ангели чи демони, чи хто там за це відповідає.
— А сіль? Її ж не позбудешся? Вона роз’їдає усе, немов рак, якщо нічого не робити, — бурмотів сам до себе Том наступного дня після розмови з Ральфом.
Вони з Люсі сиділи поруч у дзеркальному коконі лінз; вона годувала уявними цукерками свою ганчірну ляльку, а він полірував латунні деталі. Її блакитні очі поглянули на нього.
— Ти татко і для Доллі, так? — запитала дівчинка.
Том на мить припинив роботу.
— Я не знаю. А чому б тобі не запитати в неї самої?
Люсі, нахилившись, прошепотіла щось ляльці, а потім сказала:
— Вона каже, що ні, ти лише мій татко.
Її обличчя вже не було таким кругленьким і набувало доросліших рис — посвітліле порівняно з попереднім темнуватим відтінком волосся, допитливі очі та світла шкіра. Йому було цікаво, на кого вона буде більш схожа: на батька чи на матір. Він пригадав обличчя світловолосого чоловіка, якого поховав. Страх пробіг поза його спиною, коли Том уявив, як Люсі почне ставити серйозніші запитання з роками. Він також уявив, наскільки в такому ж віці був схожий на свого батька. Схожість випливе з часом. Партаґез був невеликим містечком: мати могла не впізнати в немовляті своєї дитини, але з часом вона може побачити свої риси у дорослій жінці. Ця думка постійно гризла його. Він опустив ганчірку в банку з порошком для чищення й ще завзятіше почав терти деталі, поки піт не покотився біля його очей.
Того вечора Том стояв на веранді й дивився, як сонце сідає за обрій. Він запалив маяк, і тепер до світанку на вежі не потрібно було нічого робити. Чоловік укотре в думках прокручував пораду Ральфа.
— Ось ти де, коханий, — почувся голос Ізабель. — Люсі заснула. Я мусила тричі прочитати їй «Попелюшку»! — Жінка обняла Тома за пояс і притулилася до нього. — Мені так подобається, коли вона вдає, що читає, перегортаючи сторінки. Вона всі казки знає напам’ять!
Том не відповів їй, а Ізабель поцілувала його за вухом і сказала:
— Ми можемо лягти спати раніше. Я, звісно, втомилась, але не настільки…
Він продовжував удивлятись у воду.
— А який вигляд має пані Ронфельдт?
Ізабель не відразу збагнула, що він запитував про Ханну Поттс.
— Навіщо це тобі?
— А ти як думаєш?
— Вона аніскілечки не схожа на неї! Люсі — світловолоса дівчинка з блакитними очима. Мабуть, це в неї від батька.
— Так, вона точно не від нас це успадкувала. — Він повернувся, щоб поглянути на дружину. — Ізі, ми повинні сказати. Ми повинні їй сказати.
— Сказати Люсі? Але вона ще замала…
— Ні, сказати Ханні Ронфельдт.
Ізабель із жахом поглянула на чоловіка.
— Для чого?
— Вона має право знати.
Жінка здригнулась. У хвилини відчаю вона сама думала про те, що гірше: знати, що твоя дитина мертва чи що вона жива, але не мати можливості її бачити; вона розуміла муки Ханни. Однак також усвідомлювала, що, коли хоч на мить погодиться з Томом, зробить фатальну помилку.
— Томе, ми вже вирішили. Ми не можемо ставити свої дріб’язкові докори сумління вище за щастя Люсі.
— Ти називаєш їх дріб’язковими? Заради Бога, Ізабель, ми не говоримо зараз про викрадення монети з чиєїсь колекції! Це ж життя дитини! І заразом її матері. Кожен щасливий епізод нашого власного життя ми вкрали в неї. Це неправильно, як би ми не намагалися довести протилежне.
— Томе, ти втомився, ти у відчаї і заплутався. Уранці подивишся на все інакше. Я не хочу більше говорити про це сьогодні. — І вона торкнулася його руки, насилу приховуючи тремтіння в голосі. — Ми… ми ж не в ідеальному світі живемо. І повинні з цим змиритися.
Він пильно дивився на свою дружину, не в змозі позбутися відчуття, що її не існувало. Можливо, і всього цього не існувало, тому що декілька дюймів, які розділяли їх, здавалося, пролягали між двома різними реальностями, і вони вже ніколи не могли об’єднатися.
Люсі особливо полюбляла розглядати свої дитячі світлини, зроблені під час приїзду в Партаґез.
— Це ж я! — казала вона Томові, сидячи в нього на коліні й показуючи на фото на столі. — Але тоді я була маленькою. А тепер я вже велика дівчинка.
— Ти справді виросла, сонечко. Тобі виповниться аж чотири роки.
— А це, — сказала вона рішуче, — мамина мама!
— Усе правильно. Мамина мама — це твоя бабуся.
— А це — татів тато.
— Ні, це мамин тато. Це дідусь.
Люсі недовірливо поглянула на Тома.
— Так, я розумію, що тут можна легко заплутатись. Але бабуся і дідусь — це не мої мама і тато.
— А хто твої мама і тато?
Том, пересадивши Люсі на інше коліно, сказав:
— Моїх маму й тата звали Елеонора та Едвард.
— І вони теж мої бабуся та дідусь?
Том ухилився від відповіді.
— Вони обоє вже померли, сонечко.
