Один із найвідоміших романів класика французької літератури, в якому розповідається про пригоди п'ятьох сміливців, що втекли з полону на повітряній кулі й опинилися на пустельному острові, де змушені ніби знову подолати шлях, пройдений людством.
Роман
Для середнього та старшого шкільного віку
Переклад з французької ВІКТОРА ОМЕЛЬЧЕНКА
Малюнки ГЕОРГІЯ АКУЛОВА
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1992
Післямова
© Віктор Омельченко, 1992,
Переклад українською мовою
© Вадим Пащенко, 1992,
Післямова
© Георгій Акулов, 1992,
ілюстрації
— Ми піднімаємось?
— Ні! Навпаки! Опускаємось!
— Гірше, пане Сайресе! Падаємо!
— О Боже! Скидайте баласт!
— Скинуто останній мішок!
— А тепер піднімаємось?
— Ні!
— Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!
— Під гондолою море!
— До нього, здається, не більше п’ятисот футів! Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:
— Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможе! Ці слова лунали вад безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.
Напевне, й досі усі пам’ятають страшний ураган, який того року під час весняного рівнодення налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Ураган не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навкоси від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі — а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро «Верітас», — цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, — такі були наслідки нещадної люті того грізного урагану. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.
Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний ураган, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі.
І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яносто миль на годину.[1]
Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п’ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану.
Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час урагану. А ураган бушував уже добрих п’ять днів, — його перші ознаки з’явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості покривав, очевидно, не менш як дві тисячі миль на добу.
Та хоч би як там було, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, — для цього їм бракувало і точки відрахунку, і засобів. До того ж на них мало позначитися дуже цікаве явище: несучись в епіцентрі бурі, вони її зовсім не відчували. Вони летіли й оберталися навколо своєї осі, не почуваючи ні швидкості, ні навіть свого обертання. Їхні очі нічого не розрізняли крізь хмари, які клубочнлися під гондолою. Навколо усе застеляв густий сірий туман. І та пелена була така щільна, що навіть важко було сказати, чи то був день, а чи ніч. Жодного відблиску світла, жодного відгуку із землі, найменшого відлуння океану не могло долинути до них у темне безмежжя, поки вони летіли у верхній зоні смерчу. І лише після стрімкого спуску додолу, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чигає на них.
Тим часом аеростат, з якого було скинуто всі важкі предмети, — набої, зброю й провізію, — знову піднявся у верхні шари атмосфери на висоту чотири тисячі п’ятсот футів. Пасажири, побачивши під гондолою море і вважаючи, що вгорі небезпека не така загрозлива, як унизу, не вагаючись, викинули за борт нейнеобхідніші речі, аби лише зберегти життєдайний газ — душу літального апарату, що ніс їх над морською безоднею.
