Таємниця проклятого лісу полностью

Перо зависло в повітрі, чорнила капнули на чистий аркуш.

«4 листопада 1953 року, — написала Ніна чітким, трохи нахиленим почерком. — Уже два місяці все спокійно». Вона нахилила голову й критично оглянула те, що написала. Може, й не найкращий початок, але принаймні хоча б якийсь.

«У серпні я повернулася з канікул, що змінили моє життя, — писала дівчинка. — Я була в Маркотах, у старому монастирі, куди один янгол запросив мене разом із дванадцятьма іншими підлітками. Там я довідалася, що насправді крилаті не є янголами — вони прибульці з іншої планети. Удають янголів, аби людям було простіше їх сприймати, а ще вони змінюють наш світ, щоб у ньому була магія, бо тільки в такій реальності вони можуть жити.

Також крилаті створюють обраних, які мають захищати їх від одвічних ворогів, що прибули слідом за ними з зірок. За канікули янгол мав знайти поміж нами обраного, але виявилося, що хлопець, який ним був, помер раніше, ніж дістався до монастиря, а ми — дванадцятеро, які лишилися, — начебто успадкували його здібності: кожен по одній.

Ніхто, навіть янголи, не знає, як це трапилося, але мені дістався швидкий розум. Також у мене є щось подібне до магічних здібностей, що проявляються лише на світанку, у сутінках або коли дощить. Це, здається, пов’язано з магією Маркотів.

Тож, підсумовуючи, я одна дванадцята обраного, створеного янголами, і маю силу, яку не вмію контролювати.

Також мені відома таємниця крилатих, і я не впевнена, що вони мене за це люблять.

Крім того, мене й інших підлітків з Маркотів, найімовірніше, шукають ВОНИ, люди в мундирах, комуністи, які не вірять ані в Бога, ані в янголів. Якщо нас знайдуть, то проводитимуть над нами експерименти, аби зрозуміти, як діє наша магія. Зрозуміло, я в цьому не впевнена, але не хотіла б перевіряти. ВОНИ відомі тим, що приходять посеред ночі, а потім кидають тебе за ґрати й виривають тобі нігті.

Як сказав би янгол, із яким я познайомилася в Маркотах, це означає, що в мене проблеми.

А найгірше — це те, що я не знаю, кому можу довіряти».

Ніна пробігла поглядом по тексту, виправила дві коми, а ще «обраного» на «Обраного» — померлий Славек, безумовно, заслуговував на велику літеру. За мить вона вирвала аркуш, зім’яла його в кульку й жбурнула в розжарену кухонну піч.

Ще із самого початку знала, що не вестиме цей щоденник — не мала куди ховати зошит і тільки весь час хвилювалася б, чи хтось його випадково не знайшов і не прочитав. Але, написавши перші рядки, вона відчула полегшення. Це не те саме, що розповісти комусь, але дуже схоже.

У кухні було спекотно, на плиті варився крупник[1], пахло юшкою і свіжим тістом. Ніна вибрала кілька картоплин, порізала їх, кинула в каструлю. Коли вони вже майже зварилися, у замку заскреготів ключ і до кімнати ввійшла мама, знімаючи з шиї довгий шарф. Її волосся було вологим від дощу, а в кутиках рота, як завжди, лежали глибокі сумні зморшки.

— Суп готовий? — запитала вона.

— Так, — відповіла Ніна.

— Як почувається Шимек?

— Здається, краще.