- Як говорить мій досвід, так воно зазвичай і буває, – погодився він. – Така вже природа речей. Усе, що ми можемо зробити – йти вперед і з піснею.
Він підвівся.
- Утім, я зроблю до цих гномів особистий візит.
Він потягнувся до дзвоника на столі, але раптом відсмикнув руку і, всміхнувшись жерцеві, взявся замість дзвоника за трубку зі шкіри та латуні, що висіла на двох мідних гачках. Один з її отворів мав форму пащеки дракона.
Свиснувши в неї, Ветерані сказав:
- Пане Тулумбас? Мій екіпаж, будь ласка.
- Це мені здається, – сказав Ридикуль, нервово позирнувши на новомодну трубку-розмовлялку, – чи тут справді чимось тхне?
Правитель кинув на нього здивований погляд, після чого подивився на долівку.
Там, просто під столом, стояв кошик, у якому знаходилось те, що з вигляду, а особливо – із запаху, нагадувало мертвого собаку. Він лежав, задерши горі всі чотири лапи, й лише періодичні витоки повітря з його тіла свідчили, що життєві процеси ще не згасли остаточно.
- Це його зуби, – холодно мовив Ветерані.
Пес на ймення Гав завовтузився й лиховісно кинув на жерця єдиним чорним оком.
- Він непогано виглядає, як на пса такого віку, – вимовив Х’югнон, відчайдушно хапаючись за останню можливість, ніби альпініст, під ногами якого раптом рушає лавина. – Скільки це йому вже?
- Шістнадцять, – відповів Патрицій. – На собачий рахунок це понад сотню років.
Гав із зусиллям підтягнув під себе задні лапи й загарчав, здійнявши зі свого кошика хмару застійних ароматів.
- Він дуже витривалий, – мовив Х’югнон, намагаючись не дихати. – Я маю на увазі, як для свого віку. До запаху ви, очевидно, вже звикли...
- До якого запаху? – здивувався Ветерані.
- Ах. Так, і справді, – сказав Х’югнон.
Правитель Ветерані здивувався б набагато більше, якби знав, що тим часом, як його екіпаж гуркотів нечистою бруківкою до вулиці Осяйної, у льосі неподалік, прикутий ланцюгом до стіни, страждав хтось дуже схожий на нього.
Ланцюг був досить довгий, аби ув’язнений міг дістатися до столу зі стільцем, ліжка та дірки у підлозі.
Наразі він був саме за столом. По інший бік столу сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч який досвід, було б очевидно, що тут дають п’єсу про «поганого й хорошого поліцейського» – щоправда, з тим нюансом, що ніякими поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.
- Отже, Чарлі, – говорив пан Шпилька, – що скажеш?
- Це ж не протизаконно, авжеж? – спитав чоловік, пойменований як Чарлі.
Пан Шпилька розвів руками.
- Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.
Чарлі невпевнено кивнув.
- Але десять тисяч доларів – це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, – сказав він. – Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.
- Та ось пан Тюльпан, – заспокійливо сказав пан Шпилька, – одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.
- Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або...», – почав пан Тюльпан.
- Це що, було не погано? – спитав Чарлі.
Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.
- З огляду на обставини – дуже непогано, – сказав пан Шпилька.
- Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, – зауважив упертий самогубця Чарлі.
Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, в одній руці котрого знаходився кисет, а в іншій – ложка. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.
- Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, – сказав пан Шпилька. – І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.
- Ага, – підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.
- Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут – бах! А ще ви прикували мене до стінки.
Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався – особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.
- Ми не повинні жити минулим, брате, – сказав він. – Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно – це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та – сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! – та життя, щоб ними насолоджуватись.
Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.
- А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?
Пан Шпилька зітхнув.
- Ми тобі віримо, Чарлі.
