Вампір, що кричить, завжди стає центром уваги. Вільям ковзнув до Еліптичного кабінету.
На підлозі просто за дверима він побачив намальований крейдою силует. Крейда була кольорова. Напевно, це зробив капрал Гноббс – тільки він міг домалювати силуетові люльку, а навколо нього зобразити квіточки та хмарки.
В кімнаті стояв міцний запах м’яти.
Ще в кімнаті було перекинуте крісло.
В кутку стояв догори дном кошик для сміття.
З підлоги стирчала під кутом коротка, загрозливого вигляду металева стріла; до неї було причеплено бирку Міської Варти.
Нарешті, в кімнаті був гном. Він – ні, виправився Вільям, побачивши важку шкіряну спідницю та підбори залізних черевиків – вона лежала долічерева, підбираючи пінцетом щось із підлоги. Те, що вона підбирала, було схоже на скалки розбитої банки.
Вона підняла погляд.
- Ти новенький? Де твоя форма? – спитала вона.
- Я, е-е-е…
Її погляд став жорсткішим.
- Ви не з Варти, еге ж? Панові Ваймзу відомо, що ви тут?
Життя правдолюба важке, як кар’єра велосипедиста в трусах із наждачки. Проте Вільям вчепився за беззаперечний факт.
- Я з ним щойно розмовляв, – сказав він.
Проте він мав справу не з сержантом Щебнем, і вже тим паче – не з капралом Гноббсом.
- І він сказав, що вам сюди можна? – зажадала вона.
- Не зовсім…
Гном швидко перетнула кімнату і розчахнула двері.
- Тоді забирай…
- О, який чудофий ефект рамки! – вигукнув Отто з того боку дверного отвору.
Клац!
Вільям заплющив очі.
БАХ.
- Ай...
Цього разу Вільям впіймав паперовий квадратик ще в падінні.
Гном завмерла з відкритим ротом. Потім закрила його. Потім знову відкрила, щоб спитати:
- Що це в біса було?!
- Гадаю, це можна розцінювати як травму на виробництві, – сказав Вільям. – Зачекайте хвилинку, здається, в мене ще десь лишився шматочок собачого корму. Чесно кажучи, слід би знайти якийсь кращий спосіб…
- Геть звідси негайно! – наказала гном.
Він розгорнув м’ясо, що лежало в засмальцьованому шматку газети, і вкрай обережно крапнув кров’ю на купку попелу.
Хмара попелу злетіла в повітря і перетворилась на кліпаючого Отто.
- Ну як? Може, ще раз? Тепер знімайт з обскурограф! – сказав він. Він уже тягнувся до своєї сумки.
- Будь ласка, – Вільям глянув на плече гнома, – капрале, дозвольте йому виконувати свою роботу. Зрештою, він носить чорну стрічку…
За спиною Вартового Отто видобув з банки нову бридку тритоноподібну потвору.
- Ви хочете, щоб я вас обох заарештувала? Ви незаконно проникли на місце злочину!
- Ви не могли б уточнити, якого саме злочину? – спитав Вільям, з хрускотом розчахнувши записник.
- Геть, ви, двоє…
- Бу! – тихо сказав Отто.
Земляний вугор вже, очевидно, був перенапружений. Організм, що тисячоліттями еволюціонував у середовищі з високою концентрацією магії, віддав за одну секунду стільки темряви, що її вистачило б на добрячу ніч. На мить вона залила кімнату – ґрунтовна нерозбавлена темрява, помережана тонким блакитно-фіолетовим плетивом. Вільям знову відчув, що вона струмує крізь нього невпинним потоком. Потім хвилями повернулось світло – як повертається прохолодна вода на те місце, де в озеро занурився кинутий кимось камінь.
Капрал обернулась до Отто.
- Це було темне світло?!
- О, ви теж з Убервальд… – радісно почав Отто.
- Так, і я не очікувала побачити це тут! А ну пішли геть!!!
Вони проскочили повз заціпенілого капрала Гноббса, пробігли сходами вниз і вибігли назовні, на морозне повітря вулиці.
- Ти нічого не хочеш мені розповісти, Отто? – поцікавився Вільям. – У мене склалося враження, що вона дуже розгнівалась, коли ти зробив той другий знімок.
- Ну, це є непросто пояснити, – промимрив вампір.
- Це небезпечно, га?
- О ні, принаймні, нема шодний фізичний ефект…
- Як щодо психічних ефектів? – спитав Вільям, котрий занадто часто грався словами, щоб не зауважити підозріло обережного формулювання.
- Мошливо, зараз не час…
- Маєш рацію. Розповіси мені пізніше. Але до того, як спробуєш це ще раз, гаразд?
Доки Вільям біг Філігранською вулицею, в його голові коїлось казна-що. Ще годину тому він мучився питанням, які з ідіотських листів поставити в газету, і світ здавався більш-менш нормальним. Тепер же світ перевернувся. Правителя підозрювали в спробі вбивства – і це виглядало маячнею (хоча б тому, що жертва лишилася жива). Крім того, він намагався втекти з вантажем грошей, і це теж виглядало маячнею. Ні, неважко було уявити людину, що привласнила гроші й скоїла замах на вбивство – але досить було підставити на місце цієї людини когось на кшталт Патриція, і картинка одразу ж розсипалася. І як бути з м’ятою? В кімнаті нею просто-таки тхнуло!
Було і ще чимало запитань. Вираз обличчя капрала в ту мить, коли Вільям покидав кабінет Патриція, не залишав сумнівів, що йому навряд чи вдасться ще коли-небудь дістати інформацію від Варти.
І весь цей час в уяві Вільяма здіймалась похмура примара друкарського верстата. Він мусить якось скласти все у зв’язну розповідь, і зробити це треба просто зараз…
Коли він влетів до друкарні, його зустрів радісний пан Завірюха.
- Що ви думаєте про цю смішну гарбузу, га, пане де Ворде?
