- Чому це? – здивувався пан Тюльпан, але нервовість пана Шпильки знову пронизала його наскрізь. Він схопився за шкіряну шворку на своїй шиї й відчув заспокійливу вагу. В судну годину картоплина може дуже знадобитися.
Плюскіт за спиною змусив його озирнутись, і його обличчя просвітлішало.
- Так чи так, ми врятовані, – сказав він. – Здається, почався, мля, дощ.
Зі щілин довкола люка в стелі дріботіли срібні краплі.
- Це не вода! – вереснув Шпилька, підхоплюючись.
Краплі, зливаючись, перетворились на невпинний струмок. Плюскіт лунав якось дивно, а сама рідина збиралась у горбик під люком. Але на його верхівку наливалось усе більше рідини, й пляма все ширше розповзалась по підлозі.
Шпилька з Тюльпаном позадкували до дальньої стіни.
- Це – розплавлений свинець, – сказав Шпилька. – Вони ж друкують ним ту газету!
- Мля… І багато його сюди наллється?
- Сюди? Ну, не більше за пару дюймів...
В протилежному кінці льоху озерце металу торкнулося лавки Отто, й та задиміла.
- Нам треба на щось піднятися, – сказав Шпилька. – Поки воно не захолоне. В такий мороз це не забере багато часу!
- Але тут, мля, нічого немає! Нам кінець!!!
Пан Шпилька на мить притиснув долоню до очей і глибоко вдихнув повітря, що вже добре прогрілося під неквапним сріблястим дощем.
Потім він розплющив очі. Пан Тюльпан покірно дивився на нього. Адже рішення приймав пан Шпилька.
- Я… маю план, – промовив він.
- Це добре. Добре.
- Мої плани завжди успішні, авжеж?
- А то. Я завжди казав, що ти, мля, просто геній. Як тоді, коли ти придумав, щоб ми скрутили…
- І я завжди дбаю про інтереси нашої фірми, так?
- Ну ясно, еге ж.
- Отже… мій план… це не ідеальний план, але… А, біс із ним. Дай мені свою картоплину.
- Що?
Рука пана Шпильки раптом рвонулась уперед, і арбалет завмер за дюйм від горла пана Тюльпана.
- Ніколи сперечатись! Давай сюди негайно кляту картоплину! У нас немає часу на те, щоб ти думав!
Невпевнено, але з традиційною вірою в здатність пана Шпильки знайти вихід з глухого кута, пан Тюльпан зняв через голову поворозку з картоплиною й передав її панові Шпильці.
- Гаразд, – сказав пан Шпилька. Одну половину його обличчя раптом зсудомило. – Ось що я думаю…
- Пошвидше! – урвав його пан Тюльпан. – Воно вже за пару дюймів від нас!
- Ось що я думаю: я думаю, що в мене – надто дрібна тілобудова, пане Тюльпане. Ти не зможеш спертись на мене. Я не підійду. А ти – велетень. І я не хотів би бачити, як ти страждаєш.
Він натиснув на скобу. Це був хороший постріл.
- Пробач, – прошепотів він під плюскіт свинцю. – Пробач. Пробач. Але я народився не для того, щоб підсмажитись…
Пан Тюльпан розплющив очі.
Навколо було темно, але в затьмареному небі вгадувалось щось на кшталт зірок. Повітря було непорушним, але звіддаля чувся непевний шерех, ніби вітер шурхотів у сухому лісі.
Він трохи почекав, але нічого не сталося, і він спитав:
- Тут хто-небудь, мля, є?
ТІЛЬКИ Я, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ.
Частина темряви відкрила очі, й на нього знизу вгору поглянули дві плями блакитного світла.
- Мля, той виродок вкрав мою картоплину. Ти, мля – Смерть?
ДОСТАТНЬО ПРОСТО «СМЕРТЬ». А ХТО, ВИ ЧЕКАЛИ, ПРИЙДЕ?
- Е-е-е… Для чого?
НАЗВАТИ ВАС СВОЇМ.
- Не зна… Я, мля, ніколи про це не…
НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЬ?
- Все, що я знаю – це що поки ти маєш свою картоплину, все буде гаразд.
Пан Тюльпан пробарабанив цю фразу, як папуга. Але тепер пам’ять небіжчика, яка не забуває нічого, повернула його в той час, коли він бачив світ з висоти двох футів і мав три роки від роду.
Бурмотіння дідів. Плач бабусь. Снопи світла крізь священні вікна. Посвист вітру за дверима, а всі дослухаються, чи не йдуть солдати. Чужі чи свої – неважливо, коли війна триває так довго…
Смерть обдарував28 тінь пана Тюльпана довгим холодним поглядом.
І ЦЕ ВСЕ?
- Так.
ВАМ НЕ СПАДАЛО НА ДУМКУ, ЩО ВИ МОГЛИ ДЕЩО ПРОПУСТИТИ?
…посвист вітру за дверима, запах олієвих ламп, свіжий кислотний запах снігу, який мете до хати через…
- …І якщо я щиро про все пошкодую… – промимрив Тюльпан.
Він геть загубився у світі темряви, не маючи з собою жодної, навіть геть завалящої картоплини.
…свічники… вони були золоті, їх зробили сотні років тому… з їжі була лише картопля, яку доводилось викопувати з-під снігу, але свічники були золоті… і якась стара жінка сказала: «Поки маєш кратоплину, все буде гаразд…»29
ВАМ ЗГАДУВАЛИ В ЗВ’ЯЗКУ З ЦИМ ПРО БУДЬ-ЯКОГО БОГА?
- Ні…
ПРОКЛЯТТЯ. І НАВІЩО ВОНИ ПОЛИШАЮТЬ МЕНІ РОЗБИРАТИСЯ З ТАКИМИ РЕЧАМИ, зітхнув Смерть. ВИ ВІРУЄТЕ, АЛЕ ВИ НІ В ЩО НЕ ВІРИТЕ.
Пан Тюльпан стояв, похиливши голову. В його пам’ять протікало все більше спогадів – ніби кров, що тече під зачинені двері. І хтось уже смикає ручку, і ламає замок…
Смерть кивнув.
ПРИНАЙМНІ, ЯК Я БАЧУ, ВИ ВСЕ ЩЕ МАЄТЕ СВОЮ КАРТОПЛИНУ.
Пан Тюльпан схопився рукою за шию. На кінці шнурка висіло щось тверде й зморшкувате, і на ньому лежав примарний відблиск.
- Я думав, він її забрав! – вигукНув Тюльпан. Його обличчя осяяла надія.
АХ, ЗВІСНО. НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ КАРТОПЛИНУ.
- То тепер усе буде гаразд?
А ЯК ВИ САМ ДУМАЄТЕ?
