Кілька годин я вештався по злиденних вулицях міста й лише тоді повернувся до готелю. Коли проходив через вестибюль, адміністратор ледве підвів очі від столика. Я піднявся ліфтом на останній поверх і попрямував порожнім коридором, що закінчувався дверима мого номера. Запитав себе, чи повірить мені Кандела, якщо скажу їй, що дав Санабрії піти самому і що в ці хвилини наш старий друг плив на борту лайнера до надійного пункту призначення. Мабуть, як завжди, чиста брехня й була б схожа на правду. Я відчинив двері номера, не вмикаючи світла. Кандела розкинулася на ліжку, ще сплячи, перший проблиск зорі засвітився на її голому тілі. Я присів на краю ліжка й провів кінчиками пальців по її спині. Вона була холодна, мов паморозь. І аж тоді я збагнув, що те, що здалося мені тінню від її тіла, було кров’ю, що гвоздикою розтеклася по ліжку. Я повільно обернувся й побачив дуло револьвера, що блищало в сутінках, націлене в моє обличчя. Чорні окуляри кур’єра блищали на його обличчі, вкритому перлинами поту. Він посміхався.
— Пан міністр безмежно вдячний за ваше неоціненне співробітництво.
— Але не певний у моєму мовчанні.
— Тепер тяжкі часи. Батьківщина вимагає від нас великих жертв, друже мій.
Я накрив тіло Кандели простирадлом, окрашеним її кров’ю.
— Ви ніколи не називали мені вашого імені, — сказав я, повернувшись до нього спиною.
— Хорхе, — відповів кур’єр.
Я вмах обернувся; лезо кинджала було просто промінчиком світла у мене в пальцях. Удар розітнув йому черево просто посередині. Перший постріл із револьвера пробив мені ліву руку. Другий поцілив у шишку на одній з опор ліжка, яка розлетілася водоспадом димучих трісок. На ту хвилю лезо ножа, який так любив Санабрія, вже встигло розітнути горло кур’єра, що лежав тепер, захлинаючись кров’ю, його долоні, обтягнуті рукавичками, відчайдушно намагалися утримати голову на карку. Я витяг револьвер і вставив йому в рот.
— У мене немає друзів.
Того самого вечора я сів на зворотний потяг до Мадрида. Рука ще кривавилась; біль, скалка вогню, встромлена в пам’ять. А щодо іншого, то будь-хто сприйняв би мене за звичайну людину в сірому, одну з легіону сірих людей, підвішених на невидимих нитках, на тлі вкраденого сьогочасся. Сидячи самотньо в купе з револьвером у руці й задивившись у вікно, я спостерігав ту нескінченну чорну ніч, що лилася над безоднею скривавленої землі нашої країни. Лють Санабрії буде моєю, а шкіра Кандели — моїм світлом. Наскрізна рана в руці ніколи не перестане кривавити. Розгледівши в перших променях світанку безмежне плоскогір’я на під’їзді до Мадрида, я всміхнувся сам до себе. За кілька хвилин мої кроки загубляться в незглибимому міському лабіринті. Як завжди, мій наставник, навіть уже перебуваючи далеко звідси, вказав мені шлях. Я розумів, що газети, найпевніше, про мене не писатимуть, що в історичних книжках спробують поховати моє ім’я серед гасел і химер. Менше з тим. Що далі, то ставатиме більше нас, людей у сірому. Незабаром ми сидітимемо поряд із вами — у кафе, в автобусі, читаючи газету чи журнал. Довга ніч історії допіру розпочиналася.
