«Ґауді». На саму тільки згадку про це ім’я мене дрижаки хапали. Я зростав, мріючи про його неймовірні склепіння, про його неоготичні стрімчаки та його футуристичний примітивізм. Ґауді й був причиною мого бажання стати архітектором, а моїм найбільшим прагненням, після того, звісно, щоб не вмерти від виснаження протягом навчання, було змогти увібрати в себе хоч би тисячну частку диявольської математики, з якою архітектор з Реуса[22], цей сучасний Прометей, розраховував креслення своїх творінь.
— Я — найбільший його обожнювач, — тільки й зміг відповісти.
— Оцього я й боявся.
Я відчув у його голосі оту нотку поблажливості, з якою вже тоді зазвичай говорили про Ґауді. Скрізь лунали вже погребальні дзвони по тому, що дехто звик називати модернізмом, а інші — просто викликом доброму смакові. Нова гвардія снувала доктрину ощадливості, натякаючи, що оті барокові божевільні фасади, які з роками таки ж і створять обличчя міста, мали бути піддані публічному розп’яттю. Ґауді починав поставати в очах тої публіки божевільним безшлюбним відлюдьком, просвітленим, що зневажає гроші (найнепростиміший з його гріхів), одержимим лише ідеєю побудови фантасмагоричного собору, в крипті якого він проводив більшу частину часу, одягнутий, ніби жебрак, снуючи плани, що кидали виклик геометрії, і переконаний, що єдиним його клієнтом є Всевишній.
— Ґауді з’їхав з глузду, — повів далі Москардо. — Тепер він збирається розмістити статую Богородиці розміром із Родоського колоса на даху будинку Міла[23] посеред проспекту Ґрасія.
— Я вважаю так само, — наважився промовити я.
— Ну, тоді ви розумієте, що не варто вам і пробувати стати його наслідувачем.
Поважний професор, певно, прочитав досаду в моєму погляді.
— Але ви можете принаймні стати його помічником. Один із братів Льїмонів[25] казав, що Ґауді потребує кого-небудь, хто говорить англійською; не питайте мене, для чого. Хоча насправді йому треба перекладача з іспанської, бо оцей телепень відмовляється говорити інакше, окрім як каталонською, особливо коли його представляють міністрам та королівським донечкам і синочкам. Я зголосився підшукати кандидата. Ду лью іспік інґліч, Мірандо?
Я ковтнув слину й замолився до Макіавеллі — святого покровителя швидких рішень.
— А літел.
— Ну, тоді конґратулейксонс, і нехай вам пощастить устигнути покаятися перед зустріччю з Господом.
Того самого дня, надвечір, я вирушив до Храму Святого Сімейства, у крипті якого Ґауді мав майстерню. У ті роки Енсанче[26] закінчувався на рівні проспекту Святого Хуана. А далі розгорталося марево полів, фабрик та поодиноких будинків, що височіли, немов самотні вартові на візирних нитках майбутньої Барселони. Невдовзі в сутінках окреслилися шпилі апсиди храму — кинджали, спрямовані в шарлатне небо. На вході до будівлі на мене чекав охоронець із гасовим ліхтарем. Я рушив за ним крізь портики та арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Увійшов до крипти, відчуваючи, як серце стукотить аж у скронях. Цілий парк фантастичних створінь хилитався в сутіні. У центрі майстерні чотири скелети звисали з-під склепіння у такому собі зловісному балеті уроку анатомії. Під цим примарним сценічним механізмом я вгледів сивого чоловічка з найблакитнішими очима, які коли-небудь зустрічав, чий погляд бачив те, що інші можуть лише снити. Він відклав зошит, у якому щось креслив, і всміхнувся до мене. Це була дитяча, магічна й таємнича усмішка.
— Москардо, певно, сказав вам, що в мене не всі вдома й що я ніколи не говорю іспанською. Говорити — таки говорю, хоча тільки тоді, коли треба щось заперечити. А от англійською я й справді не розмовляю, а в суботу відпливаю до Нью-Йорка.
Того вечора я відчув себе найщасливішою людиною у всесвіті, бо спілкувався з Ґауді, а він розділив зі мною свою вечерю: пригорщу горіхів та листя салату з оливковою олією.
— Чи ви знаєте, що таке хмарочоси?
За браком власного досвіду, я струсив порох з відомостей, що подали нам на факультеті про Чиказьку школу, алюмінієві каркаси та найсучасніший винахід — ліфт Отіса.
— Бридня, — обірвав мене Ґауді. — Хмарочос — це просто собор для людей, що, замість вірити в Бога, вірять у гроші.
