На Словаччині треба було придумати якісь нові хитрощі, щоб себе не розконспірувати. На польському боці було нам легко, бо кожний з нас володів польською мовою і наші мундири були польські. Селяни не мали жадних сумнівів, що ми польські вояки або міліціонери. Вони лише часами дивувалися, "цо, знову вас змєнілі?", тоді ми казали, що нас перенесли з іншого терену. По-словацьки говорили незле лише Жук і Вишня та трохи Смерека. Тож, коли ми доїли харчі і нам треба було зайти до села, ми придумали вдавати пачкарів з польського боку. А що ми не мали що міняти, то казали, що збираємо замовлення на різні товари і на другий день принесемо. При тому хитро довідувалися де є поліція, військо, бо, мовляв, вони шукають за такими пачкарами, як ми. І люди давали нам усі потрібні інформації. Населення привітне і гостинне, тож всюди гостили нас чим хата багата. Звичайно, до хат заходили тільки ті, що говорили або по-словацьки, або по лемківськи, бо лемківська говірка дещо подібна до словацької мови. Вони вдягали цивільні блюзи, пістолі брали в кишені, а довгу зброю лишали тим, що стояли під хатою. Я мав ще з дому цивільну блюзу і тепер вона дуже нам знадобилася, я давав її тим, що ішли до хат. Я по-словацьки не говорю, тому все лишався на дворі. Населення тут дещо багатше, ніж у Польщі, кращі господарки і заможніші будинки. Люди також краще вбрані і краще їдять.
Ми йшли в напрямі Жіліни, мандруючи лісами і лише вночі. Щоб не збитися з шляху, ми перевіряли наш маршрут зі записками, які ми зробили з мапи політвиховника Бойка. Минувши якесь більше містечко чи село, ми зараз дивилися в наші записки і скреслювали з списка; по днях ми обчислювали скільки кілометрів ми пройшли і рахували скільки ще перед нами.
Відійшовши від кордону, ми перестали грати ролю пачкарів і почали відверто казати, що ми українські повстанці, які переходять словацьку територію, щоб дістатися до американців. І люди ставилися до нас дуже добре. В деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них Дивізія "Галичина"; що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення. Наша група старалася також залишити по собі добрий спомин і опінію. Ми поводилися чемно, просили, а не вимагали і дякували. Ми знали, що від нашої поведінки у великій мірі залежить доля наших побратимів, які маршують за нами.
Та незалежно від того, що словаки дуже гарні люди, ми старалися не за-часто заходити до сіл, бо по дорогах і селах волочилося багато чеського війська і поліції. Ми старалися запастися харчами на кілька днів і не показуватися в селах, аж поки нам не скінчилися запаси, хіба що Райтер дуже наполягав, бо він любив ходити по хатах. У лісах ми не раз бачили сліди таборування. Хто знає, може це були наші відділи, хоч місцеві люди нам казали, що вони також мають своїх партизанів, які є проти комуністичної влади і чехів. Ми часто чули від словаків, що вони не люблять чехів.
У деяких селах нам люди говорили, що ми не є першим відділом, який у них з'явився. Ми були дуже цікаві зустріти котрусь з наших груп. І так одної місячної ночі ми зупинилися в лісі на короткий відпочинок. Раптом почули по стежці кроки. Ми притихли. Коли вони порівнялися з нами, ми почули українську мову. Це був рій Зеленого. Всі дуже тішилися зустріччю. Вони також не мали покищо жадних неприємних пригод. Погуторивши годину-дві, ми розпрощалися і кожна група зникла в гущавині лісу.
Ми дуже відчували брак військової мапи і питали за нею у людей. Ми старалися заходити до хат учителів, священиків і взагалі людей з освітою. Вони звичайно давали нам кращі інформації як селяни. Згодом ми дістали у одного учителя кілька мап, правда не військових, але досить точних. Це була вже велика допомога. Стрілець Вишня мав компас і він у хмарні дні ставав нам у пригоді. Але коли були місячні ночі, нашим найкращим компасом були зорі в небі. "Косар", "Віз" і "Квочка" ніколи нас не підвели, а з компасом бувало всяко, часом доводилося блудити. Це сповільняло наш марш. Хоч найбільше сповільняв його наш ройовий Райтер. Він був людиною непогамованою і нерозважною. Конспірації він додержуватись не вмів. Як тільки побачив якусь хатину при шляху, він мусів обов'язково до неї вступити, хоч більшість з нас були проти цього. Через такі непотрібні візити нам не раз доводилося втікати від чеських облав. Більшість з нас вважали, що як у торбі є хліб на кілька днів, нема чого волочитися по селах. Та й осінь скоро минала, і зима могла застукати нас у дорозі, а зима ніколи не була нашим союзником. Та до нашого ройового це не доходило і тому приходило до непотрібної виміни думок. Райтерові ще найменше перечили кулеметник Музика і стрілець Вишня.
