«Невже я починаю впадати в дитинство?» — стурбовано запитую в себе, а потім розумію, що то повернулися до мене тут, у далекій Канаді, давно забуті в Києві запахи мого дитинства — сніг пахне свіжим огірком чи щойно розрізаним червоним, мов жар, кавуном. Саме так, як він пахнув у ті справжні київські зими, коли ми зводили снігові фортеці біля сходів тоді ще не обскубаного й повирубуваного Шевченківського парку. Крізь вузенькі бійниці ми обстрілювали сніжками перехожих, а вони не сердилися і реготали разом із нами. І життя було прекрасне, і світ був казковий, і всі люди навколо тебе були добрі й веселі…
Ось цього віршика ми можемо додати до нашої програми! То є дуже добра поезія… — серйозно каже Маруся (так звуть мою колегу з Едмонтонського університету). — Гаразд, — легко погоджуюся я та ще й додаю, що віршик цей можна вважати суто екологічним, бо екологічно свідомий заєць забрав у хлопчика ялинку і тільки тоді, коли малий браконьєр пообіцяв довговухому ніколи-ніколи не вирубувати зелені насадження, подав перевихованому хлопчику «сіреньку лапку».
— То є чудово! — з ентузіазмом вигукує Маруся й пропонує зайти по дорозі до її улюбленої студентської кав'ярні, де вона щоранку перед роботою читає свіжі газети, ц'є каву і з'їдає булочку з корицею.
Певно, пам'ять на запахи й справді найсильніша. Тепер, коли я згадую свої перші дні у незнайомій країні, серед чужих людей, то завжди пригадую той ранок, коли ми йшли до університету, запах свіжого рипучого снігу — снігу з моїх дитячих зим, пахощі чудової італійської кави-еспресо і неймовірно смачні булочки з корицею.
Агов, де ж ви, канадські жлоби?
Одне з перших канадських потрясінь — цілковита відсутність хамства. По вихідних, коли Женька не ходив до школи, а я на роботу — до університетського містечка з великими й маленькими навчальними корпусами, десятками затишних кав'ярень, забігайлівок та ресторанчиків, де були страви на будь-який смак: китайські, корейські, в'єтнамські, індійські, італійські, грецькі (список можна продовжити), ми з сином мандрували Едмонтоном. Користувалися при цьому найдемократичнішим транспортним засобом — автобусом.
Порівняно з київським канадський громадський транспорт видається взірцем досконалості — і через просторі салони, без оскаженілих натовпів пасажирів, що намагаються увібгатися всередину автобуса, і через розклад руху, що висить на кожній зупинці (щоб людям не доводилося марно чекати, не знаючи, приїде потрібний автобус чи ні), і через те, що водії тут неймовірно ввічливі. Якось я запитала у водія автобуса, що стояв на кінцевій зупинці, як дістатися до краєзнавчого музею. Він детально пояснив, як туди доїхати, а коли я вже досить далеко відійшла, раптом вискочив з автобуса й побіг до мене, щось вигукуючи. Я злякалася: невже я чимось образила цього підстаркуватого дядечка? Однак виявилося, що водій просто захвилювався, чи правильно я все зрозуміла, і наздогнав мене, щоб я, бува, не сіла не в той
автобус… Від несподіванки я так розгубилася, що в мене сльози підступили до очей. Уявити, що за мною женеться мій рідний київський водій, та ще й не для того, аби мене обматюкати, а щоб пересвідчитися, що я не заблукаю у незнайомому місті, було неможливо. Але людина швидко звикає до всього хорошого, тож невдовзі у нас із сином виробився імунітет на ввічливість, і до сліз я вже не розчулювалася.
Пригадую, що одного разу ми засумнівалися у якості канадських автобусів, коли раптом велика машина почала повільно нахилятися вбік.
— Тю, от тобі й чудові канадські автобуси, — розчаровано зауважив син. — Мабуть, пробилося колесо, тепер доведеться довго й нудно чекати, поки його поміняють, або пересідати на інший автобус…
Ми вже збиралися вийти, аж тут виявилося, що автобус зовсім не зламався — просто на зупинці чекав чоловік на інвалідному візку, тож водій за допомогою спеціальних пристроїв нахилив автобус так, щоб тому було зручно в'їхати всередину по широкій відкидній дошці, а потім допоміг інвалідові зручно розташуватися на спеціально відведеному для цього кріслі і склав його візок.
І ще одне з найяскравіших вражень від перших днів перебування в Едмонтоні: там ніхто не плює на землю. Що це — особливості загадкової канадської душі? Виховання? Відсутність слини? Кажуть, що під час епідемії туберкульозу на початку минулого століття поліціянти щосили били кийком по спині кожного, хто
плювався, та ще й брали за це скажений штраф. Можливо, це і е найкращий метод виховання свідомості у громадян?