Між іншим, краєзнавчий музей провінції Альберта, до якого ми доїхали без будь-яких ускладнень завдяки турботі водія, вразив мене у самісіньке серце. Влаштований він зовсім за іншим принципом, ніж у нас. Там головна мета — спілкування з відвідувачем, особливо з дитиною, для котрої візит до музею перетворюється на справжню пригоду. Ось велетенська зала з цілими аметистовими «трубами» — вирубаними у Скелястих горах, неподалік (звичайно, за канадськими мірками) від Едмонтона. Бузково- рожеві кристали підсвічено в такий спосіб, що видно кожну грань, кожен відтінок — від ніжно-фіалкового до темно-лілового.
А ось кімната з шафами, що складаються з безлічі шухлядок. І на кожній напис: «ВІДЧИНИ МЕНЕ!» А там — чийсь м'якенький хвостик і біля нього табличка: «ДОТОРКНИСЯ ДО МЕНЕ!» Або гніздечко, майстерно сплетене пташкою, пір'їнка якої лежить у сусідній шухлядці, в яку може зазирнути кожен допитливий відвідувач. І жодних грізних вигуків:
Ану відійди від вітрини!
Не торкайся руками!
Не галасуй!
При мені працівниця музею, усміхаючись, запрошувала діток взяти до рук якесь волохате страховисько — там саме експонувалися екзотичні комахи й рептилії, а оте чудовисько, як виявилося, було цілком миролюбним та ще й дресированим павуком. При цьому малеча довідалася про те, як треба остерігатися отруйних комах, а ще їм розповіли, що кожна жива істота у світі заслуговує на життя так само, як і ми, люди…
Тобто ідея про те, що homo sapiens — цар природи, здається, в Канаді не така популярна, як у нас. Можливо, тому у них збереглися більшість лісів, річок та озер? Можливо, тому, коли машина зупиняється на дорозі, прокладеній крізь величні й дивовижно прекрасні Скелясті гори, до вас довірливо, підходять олені і їдять хліб просто з рук?
Сам Едмонтонський університет — ціле місто з дивовижною атмосферою молодості, радості життя, позитивної енергії. Стиль життя у цьому студентському містечку особливий. По-перше, улюблений спосіб пересування тут — велосипед. Навіть узимку більшість хлопців і дівчат приїздять на заняття на байках із товстими шинами.
Під кожним університетським корпусом стоять сотні велосипедів, прикрашених різними фенічками, які для власника двоколісної машини мають особливе значення. Може, то обереги, що допомагають їхнім господарям не потрапляти в дорожні пригоди? А може, вони нагадують про якісь щасливі події у житті велосипедиста, бо навіщо було б ось цьому симпатичному смаглявому юнакові з довжелезними дредами прив'язувати до керма маленьку рожеву мишку, на хвості у якої висить сердечко з написом «І love you»…
Велосипеди терпляче чекатимуть на своїх господарів, щоб після занять відвезти їх додому, і, до речі, я жодного разу не чула, щоб у когось вкрали його байка. Хоча ідеалізувати канадське життя, звичайно, не можна. Канада — це зовсім не рай земний. І Едмонтонський університет, в якому вчаться представники різних рас і народів, переживає такі ж проблеми, як і будь-який інший великий навчальний заклад.
Часом, пробігаючи крізь велетенську галерею студентського гуртожитку, де внизу розташувалися дешеві забігайлівки, а нагорі, мов бджолині стільники, тулилися невеличкі кімнатки, де мешкали білі, чорні, жовті та червоношкірі студенти, я спостерігала досить бурхливі сцени: юнаки й дівчата вимахували руками і, мабуть, кричали, намагаючись довести щось одне одному. Все це було видно, мов на екрані телевізора, бо вікна тих кімнаток не були завішані ні фіранками, ні. жалюзі. Ось таке собі безперервне шоу в режимі online. Підозрюю, що розумні керівники університету вирішили, що коли мешканці тих стільників-кімнаток перебуватимуть під постійним контролем, хай навіть випадкових спостерігачів, що пробігають внизу, то це трохи вгамує бурхливі пристрасті, що завжди вирують у молодіжному середовищі.
А ще мене здивували великі пластмасові кухлі, що висіли на рюкзаках більшості студентів.
Невже ваша молодь так любить пиво, що не може втриматися від цього трунку навіть під час занять? — здивовано запитала я в своєї колеги по роботі, пані Марусі.
Та що ви, — засміялася вона, — у нас в жодному разі не можна пити на території університету. Та й у місті на вулиці у нас ніхто не питиме алкоголю — це просто неприпустимо. А з тих великих кухлів студенти п'ють гарячу каву чи чай. До речі, я раджу і вам придбати такого міні-термоса. Він вам не раз стане у пригоді, коли ви мандруватимете містом чи затримаєтеся десь на зупинці, чекаючи на автобус.
