Дядя Украинки вспоминал: "Польський рух мав великий вплив на моє політичне виховання. Народжений на лівому березі Дніпра, я не мав наочного поняття про поляків і співчував їм як жертвам російського деспотизму, хоча все-таки як українець не цілком забув про те, як і Польща утискувала Україну… Приїхавши на правий берег Дніпра, до Києва, я побачив, що поляки тут — аристократія, а не народ, і був вражений тим, що навіть студенти-поляки б’ють своїх слуг і ходять до костелів, де старанно стоять на колінах (ми — студенти російські, чи "православні", всі були палкі демократи, а в релігії — атеїсти). Водночас мені впала в очі нетерпимість поляків до росіян і особливо малоросів, чи українців. Останні складали в Києві уже 1859 р. окремий національний гурток, хоча, власне, величезна більшість "православних" студентів Київського університету були українці… Оскільки російський уряд тоді не перешкоджав українським публікаціям і не перешкоджав спробам навчати по-українськи в школах і церквах, то особливої ворожнечі до російського уряду у тодішніх гуртках не було, і навіть гуртки ці були не такі радикальні у політичному відношенні, ніж "російські" гуртки без спеціального українського забарвлення. Інше було ставлення українців до Польщі. Польські претензії на володіння Правобережною Україною дуже обурювали українців, які після реакції готові були так само, як галицькі русини 1848 р., зійтись з царським урядом для боротьби з поляками. Сам українець родом, і бачачи в Києві багато з того, про що в основній Росії поняття не мали, я багато в чому поділяв прагнення й ідеї українських націоналістів, але у багато чому вони мені здавалися реакційними: я не міг поділяти зневагу їх до російської літератури, яку вважав розвиненішою від української і повнішою загальноєвропейських інтересів (я далеко більше знаходив виховного у політичному відношенні в "Колоколе" і "Современнике", ніж в "Основі")…" На языке Украинки все сказанное очень похоже на "раболіпіє дядька Драгоманова".
Племянницу волновала судьба украинского офицера, погибшего за поляков. Но безразлична была судьба офицеров и солдат (в том числе и украинских), которых вырезали поляки. Военный министр Д. А. Милютин вспоминал: "Войска, расквартированные по всему пространству Царства Польского мелкими частями, беззаботно покоились сном праведных, когда ровно в полночь с 10 на 11 января 1863 года колокольный звон во всех городках и селениях подал сигнал к нападению. Застигнутые врасплох солдаты и офицеры были умерщвляемы бесчеловечным образом" (цит. по: 18, 63). Либеральный цензор Никитенко записал в своем дневнике, что наших солдат резали, как баранов (там же). Восстание было бы быстро усмирено, но поляки получали регулярную материальную и моральную помощь из-за границы. Западная Европа была всецело на стороне мятежников, и Российская империя столкнулась с угрозой новой европейской войны. Вероятность военного конфликта между Россией и коалицией Великобритании, Франции и Австрии была весьма велика. Опасность большой войны с коалицией европейских держав побуждала командование к сосредоточению имеющихся сил. И хотя в Царстве Польском дислоцировалась целая армия, русские войска не могли полностью контролировать обширную территорию. Малочисленные гарнизоны были выведены из некоторых населенных пунктов, а восставшие заняли их без боя, расценив это как свою явную победу.
Повстанцы жестоко расправлялись не только с теми, кто открыто поддерживал власть, но и с теми, кто хотел остаться в стороне и просто выжить. Фактически восставшие поляки впервые в истории Петербургского периода воплотили в жизнь лозунг "Кто не с нами, тот против нас". Они насильственно вовлекали в мятеж мирных обывателей, желавших остаться над схваткой. По мятежному краю рыскали шайки "кинжальщиков" или "жандармов-вешателей": "Ксендзы приводили их к присяге, окропляли святой водой кинжалы и внушали, что убийство с патриотической целью не только не грешно перед Богом, но есть даже великая заслуга, святое дело. Войска наши, гоняясь за шайками, находили в лесах людей повешенных, замученных, изувеченных. Если несчастному удавалось скрыться от убийц, то он подвергал мучениям и смерти всю семью свою. Нередко находили повешенными на дереве мать с детьми. Были и такие изверги, которые систематически вешали или убивали в каждой деревне известное число крестьян без всякой личной вины, только для внушения страха остальным" (там же). В XX веке таких называли карателями.
