Рассуждая о восстании поляков против России в 1863 г., Украинка писала о реакции украинцев на это событие: "Певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою… певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й "бездонному", бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто "страха іудейська". Безперечно раболіпіє батька Костомарова, власне, мало в собі таке дно, — се, звісно, совсім не виправдовує історика "народоправств" та кирило-мефодіївського братчика, але все ж пояснює його інакше незрозуміле поводіння".
Итак, выдающийся историк, оказывается, не искал исторической правды, а "потопав в раболіпії перед Москвою". Но на этот счет есть и другие мнения. Каждый вечер на украинском радио звучит передача "Мить історії". Ее ведет историк Юрий Шаповал, который сотни раз повторял следующую мысль Костомарова: "Правдива любов історика до своєї Вітчизни полягає в суворій повазі до правди". Но Украинке костомаровская правда не нравилась. Да и Шаповалу тоже. Посвятив одну из своих передач Костомарову, он процитировал эти слова историка и тут же соврал. По словам Шаповала, "Костомаров до конца жизни писал об украинской истории, хотя это многим и не нравилось". Наивные радиослушатели могли подумать, что взгляды классика остались теми же, что и во времена "Кирило-Мефодиевского братства". Однако, как известно, они изменились диаметрально: он стал убежденным сторонником государственного единства украинцев, русских, белорусов и др. народов Российской империи. Чем и вызвал недовольство Украинки.
Она напоминала: "Годилось би українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровольців з братнього народу… Харківець Потебня віддав свою кров і молоде життя за польську справу, — се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська… У польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах "Былое и думы". Польського спогаду про Потебню я не знаю… У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий… Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою… Щось ми не чули, щоб який шановний варшав’як-"ветеран" пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харковець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві, — довг крові лишився не заплачений… Коли вже ті герої, "батьки" польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали".
