Unknown полностью

Баба Олена. Знову цей сатана, бодай ти скапав, як віск! Знову уста мені замурує... О господи, господи! О. Юліян(до Штефана).Я вам сказав — вийдіть! Штефан.Я піду, але ви все одно не вірте їй! (Топ- четься на місці.) А на дзвін, преподобний отче, хоч я вже і старець, злидар сьогодні, дам також посильну лепту. Дам, бог мені свідком, дам!

О. Юліян. Ідіть.

Знадвору долинули голоси.

Штефан(поквапливо). Іду, отче...

З      лівого боку надходять і піднімаються по східцях, тримаю­чись за руки, Микола В о р к а л ю к та Параска. Ми­колі вже під шістдесят. Він великого росту, кремезний, трохи вайлуватий. Над високим опуклим чолом рідка, але буйна срібна чуприна. В круглих сірих очах грають бісики. Сміється рідко й беззвучно. Хвилюючись, Микола Воркалюк підспівує свою «пісню» без слів, яка показує, що він, при своїй безпе­речній любові до музики, цілком позбавлений слуху. В хви­лину гніву його добрі очі затягуються непроникним туманом, а дихання стає коротким, уриваним, як у людини, хворої на серце. В такі хвилини його трохи метушливі рухи стають повільними, врівноваженими, і весь він наче росте па очах. Він одягпепий у старий невеличкий поярковий капелюх з по­гнутими крисами, в довгу зелену куртку з великими шкіря­ними гудзиками й випнутими кишенями, з яких визирають газети. Під розстебнутою курткою видно сірий поношений піджак, під ним білий светр з грубо плетеної овечої вовни. Штапи з чорного рубчастого вельвету, обхоплені під колінами

товстими спортивпими папчохами з тірольським узором. На

йогах важкі солдатські черевики з товстелезними підошвами.

Через плече перекинута шкіряна торба та паголовач і віжки,

що їх Микола вішає на одвірок.

Параска(весело). А бублик, вуйку Миколо, при­віз?

М и к о л а. Ні, не привіз.

Параска. Брешеш.

Микола(не помітивши о. Юліяна). Бодай ти на І путрю скисла! Хто бреше? Вуйко Микола?

Параска(спритним рухом добула з його кишені ї бублик). А то ж він! Він самий! (Сміючись, утікає.)

Микола. Віддай, гадюко! То мій бублик... (Нама- I гається здогнати її.)

Параска. А дзуськи, вуечку! Фігу з маслом спій- ... маєш! Ач, як витрішки продає! Як той лев, страшний та- I кий! Гр-р!

М и к о л а. Лев? Який лев?

Параска. А такий! Окатий, варгатий, ніс, як ма­когін, а голова, як три макітри.

Микола. Лев! Далебі, лев. Де ж ти його бачила?

Параска(підплигує на місці). А не скажу! (По­тягла носом.) Ой, молоко скипіло! (Метнулася до печі.)

О. Юліян(виходить з сутінків). В нашому селі зу­пинився вчора звіринець, пане інженере.

Микола. Звіринець? Ясно. Чого ж ви стоїте? Сідай- I те, отче.

О. Юлія н. Ваша теща просила мене зайти.

Микола. О так. Останнього разу з нею це часто І буває. (Збентежився.) Я мав на думці ці її... серцеві при- 1падки.

III т е ф а н (підлесливо). Добре їй, от і вередує.

М и к о л а. їй би знову лікаря.

О. Юліян. Пані Варвара вчора привезла його з мі- I стечка.

Микола. І що?

О. Юліян(розвів руками). Він — безпорадний.

Микола(зняв капелюх, куртку й піджак, повісив І їх на стіні, а торбу заніс у свою кімнату). Якщо лікар ■ тут безпорадний, то ви й поготів, отче.

О. Ю л і я н. Як це маю зрозуміти, пане інженере?

Микола. Та ніяк, бодай вас хліб обсів! Просто так [сказав. Адже ви не чаклун і не чудотворець.

Параска. Будеш снідати, вуйку?