Раніше, ніж почати свою доповідь, хочу звернути увагу на конфлікт, який виник у цьому залі: чи українська мова мав права тут, у цьому місці? Чи я повинен говорити по-українському, чи по-польському?
У 1918 році почалося руйнування української культури у всіх її ділянках. Мій український попередник Тудор уже порушив цю тему, але не мав можливості її вичерпати. Не буду зупинятись на шкільництві. Хотів би я ближче зайнятися українською літературою під польським пануванням. Ця література, як відомо, складається з таборів. Треба звернути увагу на те, що класове розмежування на цих землях настільки пекуче, що немає середніх шляхів. З одного боку — згуртований фашистський табір, а з другого — табір боротьби за соціальне визволення. Треба б кілька слів присвятити системі гноблення, тобто цькування, яке застосовують до української літератури, особливо селянської. Від певного часу, тобто вже від десяти років, а особливо протягом останніх п'яти років, українська прогресивна робітнича і селянська література не має ніяких перспектив розвитку. В той час коли польські літератори мають можливість виступати публічно, друкуючись у газетах і тижневиках, то українські письменники такої можливості не мають. Доказом може
послужити факт, що вже три роки немає українського літературного органу. Всі старання отримати дозвіл на такий орган були даремними. Якщо стараємося просунути контрабандою наші статті в тижневиках, то їх постійно конфіскують. Не можна порушувати соціальних болячок, не можна писати про те, що в кожного наболіло, зокрема в робітника, селянина і трудящого інтелігента.