- Я це добре розумію. Того й не прошу прямо зараз, а наступного року. Проте в вихідні все ж хочу відвідати ці землі.
Я завагалась. Мене роздирали почуття й жадоба перемагала. Та зібравши крихти свідомості відповіла:
- Післязавтра на світанку чекаю в гості. Де я живу знаєш?
- Так.
- От і добре. Раджу одягтись тепліше та запастися обігрівальними артефактами. Не дивлячись на календар там вже два тижня зима.
- Зима й тут вже два тижні, - додав чоловік спостерігаючи як за вікном кружляють сніжинки.
Декан шов позаду та лише іноді лаявся, коли ноги взуті в снігоступи провалювались глибше аніж очікувалось. Першим, що я вирішила показати чоловіку, було покинуте місто Лумінен.
Лавер уважно оглядав кожен ларк. Навіть до склепу завітав.
- Бували тут раніше? – не втрималась й запитала я, бо вираз обличчя виказував якісь тяжкі спогади.
- Я не настільки старий. Війна закінчилась задовго до мого народження. Але багато чув. Й не тільки про Лумінен. Тут до речі раніше мешкав відомий на весь світ коваль Оддманд Білий. Його мечі й досі вважаються найкращими у світі.
- Невже за весь цей час його не обійшов?
- Не тільки ельфійська робота, а ще й магія, роблять справжні дива.
- То цей Оддманд ельф?
- Так.
- І де він зараз?
- Похований в північних лісах. Він загинув у війні зі жерцями.
- Шкода. Куди далі підемо?
- Давай оглянемо напрямок до Гаяв-Тока. Може вдасться взяти орієнтири й повернутися сюди пізніше.
- Сам?!!
- З тобою. Будемо так пересуватися, доки до самого міста не дійдемо.
- А вмієш телепортуватися не сам?
- Звісно. Того й з ночівлею тут. Будемо завтра йти поки сонце не сяде, а назад телепортую вас обох до будинку.
Я незадоволено скрипнула зубами, це могло означати лише одне: й весна не прийде як по Гаяв-Току будуть бігати маги.
- Це в тебе називається “почекати до весни”?
- Не втримався. Така можливість. Та не хвилюйся, - спробував мене заспокоїти іллін, мабуть, всі емоції відобразились на моєму обличчі, - масового переселення не планую. Лише обрані члени ордену.
- А назва у вас є? А то все орден, та орден.
- Назва?
- Так. Щось типу “Білої панчохи”, чи “Пустої чарки”.
- І чого ти така колюча? Наче дикобраз. Назва звісно є. “Орден Тихої Ночі”.
- “Тихої ночі”?
- Так. Саме про тихі ночі мріяли ті, хто жив під час війни.
Коментувати не стала, а лише замислилась над спогадами. Був час в моєму житті, коли я також мріяла про тихі ночі.
***
Спати в снігу не хотілося, а мою пропозицію на ніч повернутися додому, відкинув. Звісно могла й сама телепортуватися, та совість не дозволила залишити чоловіка одного напризволяще. Невідомо хто може завітати вночі в гості.
Наламавши ялинкових гілок декан влаштував прихисток в норі розташованій в коріннях величезного дерева. Я ж на вході розвила вогнище, підпалюючи сухі гілки магією. Добре що їжу готувати не потрібно, Коша приготував нам цілий кошик смаколиків.
- Знову сніг йде, - щоб порушити тишу під час вечері промовила я відчувши чужу незручність.
- На цей раз хоч звичайний.
- А можна питання?
- Задавай.
- Це з приводу богів. Як так вийшло, що різні розумні з різних світів вклоняються однім богам?
Я вже запитувала про це свої друзів, та відповіді, що мене б задовольнила не отримала.
- Несподіване питання. Мабуть, через те, що боги в цьому світі не вигадані, а реальні. Хоча деякі раси вклоняються своїм.
- І ті їм відповідають?
- Навіть не знаю що на це відповісти. Скоріше за все щось отримують, бо не трималися б за стару релігію. А звідки таке питання?
- Влітку якось натрапили на храм зі статуями, й Террі трохи розповів про них. Потім хотіла в бібліотеці ще почитати, та все часу не було.
- А що саме тебе цікавить?
- Наприклад бог війни Беллатор. Дві сторони вирішили повоювати й обидві почали молитися цьому богу, то кому він стане допомагати? Й вірна відповідь, що скидається першою на подумки, той, хто краще молиться, та більш дорогу жертву приносить. А якщо обидва війська в рівних можливостях? Я б на його місті взагалі б нічого не робила, та не допомагала, а тільки отримувала подарунки. А коли війна закінчиться, підійшла б до переможця й запитала: я вам добре допомогла, не хочете ще віддячити?
- Хоча й дивний, але досить розумний висновок. Мабуть, боги так і чинять в більшості випадків. Нащо вкладати зусилля там, де й без тебе обійдеться. Але…
- Тихо, - перебила я декана, - щось наближається. Судячи з запаху химера.
Чоловік хотів витягнути меча, але я похитала головою. На що очі Лавера здивовано збільшились.
- Тихенько ходімо за мною, - покликала я, й обережно, щоб менше хрумтів під ногами сніг вийшла з укриття.
Заклинання бачення в темряві, й декан зміг побачити, тих кого почула я. Ледь помітні на снігу білосніжні пухнастики, з короткими вушками та довгим, вже сірим хвостом, невеличкою зграєю зібралися поряд з деревом та дружньо обгризали його кору.
- Я поки не знайшла їх в довіднику, та ще з минулої зими знаю, що вони не завдадуть мені шкоди, лише деревам. Коли перший раз їх побачила навіть гадки не мала, що це не прості тварини. Самідір з ними спокійно грався.