Може зятю варто подумати про ще й другу роботу та якийсь додатковий заробіток? Багато канадців працюють на кількох роботах. Робота підсобника у деяких підприємців не така вже й важка. Після роботи, як і майже на кожні вихідні, зять їде на виснажливі тренування до спортивного залу, а в обідню перерву на роботі розповідає, що ходить на турнік і підтягується 100 разів, всіх дивуючи. Певне, перебільшує, але такі розповіді не дуже підтверджують його слова про виснажливу працю. Морально зятю набагато важче працювати, ніж фізично. В Україні ще з радянських часів якось так повелось: багато чорноробів відчувають, що вони щось з себе представляють, велику повагу до себе від колективу, в якому працюють, шану за працю та навіть отримують задоволення від роботи, а то й гордяться своїм робочим місцем. В Канаді такого немає.
Зять мріє, що було б непогано стати поліціянтом у Канаді. Канадські поліціянти нагадують українських. Можливо серед них чимало українців чи їх нащадків? Зять орендував будинок біля швидкісної траси з США до Торонто. Це «дорога життя», найбільш завантажена траса, по якій із США у Канаду і з Канади в США доставляються товари на мільярди доларів. Багато фур і вантажівок. Нескінченні колони авто рухаються зі швидкістю до 120 кілометрів. Я так і не зрозумів з яких міркувань, але біля будинку, який винаймали діти, при з’їзді зі швидкісної траси стоїть знак. Обмежує рух до 40 кілометрів, хоч по населених пунктах дозволена швидкість до 70 кілометрів. Тож рідко який водій, коли звертає з траси відразу зменшує швидкість зі 120 до 40 кілометрів. Коротше, порушників – море, з невеликим перебільшенням можна сказати, що ніхто не дотримується вимоги знака про обмеження швидкості. Коли у поліціянтів немає роботи, то вони не встигають ловити порушників і виписувати солідні штрафи.
Часто поліційні авто нічим не відрізняються від авто звичайних канадців, без написів і специфічного розфарбування. Водії сміливо порушують правила, бо камер спостереження на дорогах обмаль і про них повідомляє водіям спеціальна програма в мобільному телефоні, та й ніде не видно поліції, аж, тут позаду порушника на звичайному непримітному авто включаються вмонтовані в кузов мигалки й звучить поліційна сирена – потрібно зупинятися та оформляти штраф. Сюрприз!
Майже всі штрафи поліціянти виписували водіям біля будинку, який ми винаймали. Разом зі штрафами водії отримують ще й штрафні бали, через що збільшується сума виплат їхньої щомісячної обов’язкової автостраховки, яка й так становить кілька сотень доларів. Коли поліціянти оштрафували кількох водіїв, то нам з внуком це, навіть, сподобалося. Малюк радів від крякання поліційних машин і різноколірних мерехтливих вогників мигалок. Коли ж патрульні організували конвеєр зі штрафування й усе це затягнулося на кілька годин, то я, як водій і з почуття солідарності, вирішив втрутитися. Таке я вже бачив в Україні, але в Києві я не міг ніяк подіяти на поліціянтів.
Я чув історію про канадську бездомну бабусю на роликах, яка любила чіплятися до авто й гасати по місту. Не пам’ятаю вже всіх перипетій того судового процесу, який за місцевою значущістю обігнав навіть повідомлення в канадських медіа про війну росії проти України. Поліціянти запросили бабусю на 11 хвилин для профілактичної співбесіди до свого мікроавтобуса, чим причинили їй «нестерпні страждання» і тепер суд з подачі хитрих адвокатів має розібратися яким має бути розмір штрафу, щоб покарати поліціянтів.
Для початку я вийшов на вулицю. Ми привіталися. Я демонстративно записав номери поліційних службових авто, та поліціянти не зреагували на мої дії, бо, швидше за все, не зрозуміли моїх намірів. Я не наважився перешкоджати їх професійній діяльності, бо чув, що з поліцією згідно з законом не можна сперечатися, але можна оскаржувати їх дії. Я пішов до сусіда, колишнього жителя Німеччини, і пояснив йому, що, коли поліціянти не припинять це неподобство, то хочу подати скаргу на поліцію містечка. Її співробітники цілий день гучними сигналами й мигалками своїх авто заважають спати внуку, який через це весь час плаче й кричить. Пенсіонер сказав, що вони вже звикли тут до такої поведінки поліціянтів і не звертають на них ніякої уваги, але порадив мені не гарячкувати, пообіцяв допомогти та зателефонувати куди слід і взяв у мене записані номери авто. Не знаю куди телефонував канадець, але через годину поліціянти зникли. Я протягом кількох місяців, доки ми жили в тому будинку, більше не бачив, не те, що облав, а, навіть, щоб поліціянти когось хоч раз штрафували біля нас через порушення швидкості.