Untitled.FR11 полностью

Тихон. (Не відповідаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапі й починає читать.)

Марко. Вони по-українськи не розуміють. Вони тільки по кацапсько-большевицькому молитвенику уміють молиться.

Панас. (Голосніше.) «Гей, не шуми, луже».

Сліпченко. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п’ята. Чуєш, Марку?

Марко. Чую. То ж то воно вже так темно в хаті. (Встає й пускає електричне світло.) От тепер і читать, і винтовку чистить, і стругать видніше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.

С л і п ч е н к о. Та він там коло Софії. Софія ж приїхала.

Марко. (Схоплюючись радісно.) Та не може буть?! Та де ж вона?

Тихон. (Кладе книжку й не хапаючись сідає.)

Сліпченко. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить ліворуч.)

Марко. (Сідає.) Ну, це здорово, що вона приїхала. От, Тихоне, у нас у родині ще прибавилось буржуазії та шовінізму. Софія писала, що їй уже в печінках добре засіла кацапня. Прийдеться тобі, брат, в кацапію до ях-рьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловке-нька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичків, як травичку, коситиме.

Входять Софія, Гликерія Хведоровна, Христя.

Софія. (Швидко йде до Марка, обнімає його, цілує.) Здоров, гайдамйче! Здоров, мій хлопчику милий! У-у, та й виріс же! Нічого собі хлопчик! О-го-го!

Марко. Але ж і ти нівроку, якою красуньою стала! І петроградська голодня тебе не взяла.

Софія. О, мене й довбнею не доб’єш!

Тихон. (Підійшовши тихо.) Здорова, Софіє!

С о ф і я. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розуміється, не чути й не видно. (Цілуються.) Ну, цей, мабуть, срібних карбованців пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.

Марко. О, зате він ламає Українську державу, як бублика!

Софія. О? Як так?

Марко. А спитай його. «Вся"власть советам, долой буржуазну Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная»!

Софія. Та невже? Чого ради?

Тихон. Брехать же ж таки не треба, Марку.

Марко. Я й не брешу.

Гликерія Хвед. Ну, дітоньки, не треба... хоч сьо-годня не сваріться. Христе, накривай же стіл.

Тихон. (Потискує плечима й одходить.)

Софія. Мамуню! їй-богу ж, я не голодна. Христе, не треба.

Гликерія Хвед. Ну-ну, що ти, Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.

Софія. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?

Марко. А це я чепурю рушницю в гості до Тихоно-вих приятелів, до большевиків.

Софія. А-га. Хіба вони... що?

Марко. Та нічого особливого. Правда, Тихоне?

Тихон. (Різко.) Дай мені спокій, Марку! Можеш собі з батьком, з Арсеном і з своїми вільними розбишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.

Марко. Це ж хто вільні розбишаки?

Тихон. (Мовчить.)

Гликерія Хвед. Діти, діти! Знов! Марку, не чіпляйся ж ти, ради Бога.

Марко. Ні, я тебе питаю: хто то вільні розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?

Христя. Він представник інтересів салдат, робочих і бЪднЪйшаго крестьянства!

Марко. О, знаємо ми їх!

Гликерія Хвед. Та хоч би ти вже, доню, не мішалась.

Входить Білянкевич, одягнений в потерту, кольору хакі тужурку, коротенькі штани. Йому років 45, лице не голене, але видно, колись

пещене, панське. Балакає мішаниною українською з руською.

Білянкевич. Ізвінітє... Я... Мені треба побачити Микиту Івановича. Ізвінітє, пожалуйста.

Гликерія Хвед. Нічого, нічого, Михайле Петровичу. Заходьте. Микита Іванович зараз ввійде. От позна-комтеся. Моя старша дочка...

Білянкевич. (Угодливо, дуже ввічливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?

Софія. Так, оце допіру.

Білянкевич. Як же там, у Петрограді?

Софія. Нічого, потрошку живуть.

Білянкевич. (Хіхікаючи.) Соціалістіческая Республіка?

Гликерія Хвед. (Шепочеться з Христею і швиденько виходить.)

Марко. Підождіть, от і в нас буде така сама. Кацап-ня там подихає з голоду і суне вся сюди, под флагом соціальной революції. А наші дурні їм і ворота розчиняють. Та ще тих, хто свій край і народ боронить, розбишаками називають. Самі ж падлюки, чисті розбишаки, грабіжники, хулігани!

Входять Сліпченко і Арсен з рушницями в руках.

Марко. Батьку, ми з тобою, з Арсеном і з усім вільним козацтвом попали в розбишаки.

Білянкевич. (Примощується в куточку й живо, уважно погляда на братів.)

Сліпченко. Це Тихон так? Спасибі, синку. Спасибі. Плюй на рідну матір, на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного.

Тихон. (Читає.)

Марко. Яке йому діло до України?

Тихо н._А ти думаєш, ти її рятуєш своїм шовінізмом і що оддаєш на поталу панам і буржуям?