Панас. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тільки так і можна! ^ ‘ “
Христ'я7\Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)
Панас. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.
Софія. Навіщо ж ви її образили?
Панас. І на думці не мав ображати її.
Стрілянина знов вибухає, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частіщими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні
язики полум’я.
Панас. (Обкладає молоток і долото й підходить до вікна.) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере її за руку.)
Софія. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)
Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотирі роки тому. Софіє!
Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його
захисту.
Панас. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)
Софія. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушно, потім обкидається назад, вдивляється в Панаса.)
Панас. (Хоче підійти до неї.)
Софія. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)
Панас. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)
Софія. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...
Панас. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)
Софія. (Підходить і стає також.)
Панас. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)
Софія. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)
Стрілянина потроху зменшується й затихає.
Софія. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.
Панас. (Не рухається.)
Софія. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!
Панас. (Сидить так само.)
Софія. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..
Панас. (Мовчить і дивиться на неї.)
Софія. Спомин?
Панас. (Не відповідає.)
Софія. Жарт?
Панас. А у вас що було?
Софія. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь «загубить своє пер-шенство і владу мужчини»? Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.
Панас. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)
Софія. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли...
Панас. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже «битва русских с кабардинцами»?
Софія. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?
Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?
Софія. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?
П а н а с. Де ж ви бачили тут «оборонців старого ладу»?
Софія. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?
Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?
