— Щось він тебе дуже ганяє. — журливо прокоментувала мати. — З такою роботою невдовзі від перевтоми зляжеш!
Назар зітхнув і на мить заплющив очі. Мама все зрозуміла й відступила назад.
— Ну хоч у неділю до церкви підеш зі мною? Вже сусіди шепочуться, що безбожника виховала.
— Мамо! — заперечив їй Назар грізним поглядом. Ще трохи, і йому урветься терпець.
— Все-все... з Богом, — ледь чутно мовила вона й перехрестила повітря перед ним.
Назар мовчки розвернувся до дверей, спустився сходами й уже за хвилину сидів за кермом свого старенького автомобіля, прямуючи в бік Набережної.
Чималий шмат вулиці Набережної — від мосту на Галицькій до університету нафти і газу — стояв закутий в автомобільних корках. Назар дратувався й щоразу тиснув на клаксон, коли якийсь черговий водій ловив ґав, а попереду звільнялося трохи місця. Нічого не вдієш — це п’ятниця. Зрештою він розвернувся, аби поїхати обхідними шляхами, й уже за п’ятнадцять хвилин таки прибув на місце призначення.
Невелика ділянка узбережжя річки Бистриці була відмежована червоно-білою стрічкою, обабіч якої скупчилося чимало роззяв та репортерів з диктофонами та камерами. Всередині огородженої ділянки працювали поліціянти та судмедексперт. Декого Назар упізнав ще здалеку.
— Доброго ранку, Добрянський! Що тут? — звернувся він до худенького парубка.
— Доброго ранку, капітане! — юнак виструнчився. — Студентка з «нафти» на ранковій пробіжці виявила тіло.
Хлопець показав рукою на чорний цупкий целофан, яким накрили труп. Назар кивнув і рушив до колег та медиків, що прибули раніше й метушилися гуртом довкола об’єкту.
Берег вкривали гладенькі сірі камінці, подекуди порослі мохом й невисокою травою. Де-не-де яскравими плямами вибивалися фіолетові квіти конюшини й сиві кущики деревію. Тхнуло річковою водою, водоростями та рибою. А ще Назар відчув запах пороху й крові. Наблизившись до місця злочину, він побачив уже підсохлу кров на піску й камінні.
— Капітан Івано-Франківського відділу поліції Вус Назарій Ярославович, — повідомив Назар, демонструючи своє посвідчення патрульним, які стежили за межами ділянки.
— О, Вус! Нарешті ти з’явився.
— Доброго дня, товаришу підполковнику.
Назар привітався із лисуватим чоловіком з огрядним черевцем, що випиналося під ретельно випрасуваною сорочкою оливкового кольору. Приємним бонусом у роботі старшого оперуповноваженого була можливість носити цивільний одяг.
Підполковник Гричак виглядав стомленим та спітнілим. Він зміряв підлеглого поглядом, прокашлявся й швидко заговорив:
— Чоловік, віком від двадцяти до тридцяти років. Без документів. Вогнепальна рана голови в ділянці очей. Кулі пройшли навиліт, але обличчя сильно постраждало. Ми нарахували три постріли, два впритул. Гільзи теж знайшли, але ствола поки немає. Хлопці пішли прочісувати периметр кілька хвилин тому.
— Можна глянути? — спокійним тоном спитав Назар.
Гричак кивнув.
Назар підступив ближче до накритого тіла, один з медиків відгорнув поліетилен. Те, що побачив він під чорною клейонкою, було жахливим. Обличчя понівечене, набрякле й посиніле, рот роззявлений і перекошений так, наче перед смертю хлопець кричав. Одяг жертви просякнутий кров’ю, вимащений піском, голова майже торкається води. Труп виглядав «свіжим», проте кілька надокучливих мух з лискучими зеленими черевцями окупували роззявлений рот мерця.
— Три отвори від куль, значні садна та опіки, — повідомив Назару судмедексперт, що саме робив якісь записи у блокноті.
— Опіки? — перепитав Назар, — від чого?
— Стріляли ж упритул, — пояснив той, — принаймні два постріли зробили з дуже близької дистанції.
— Ага, так... — зніяковів капітан. — Вибач, Андрію. Я щось не зауважив цієї інформації. Ще щось важливе?
З цим експертом вони перетиналися часто, адже він був одним з кращих спеціалістів серед судово-медичних експертів міста. Андрій Циганюк за вісім років практики у криміналістиці допоміг розкрити близько сотні справ, щоправда, зовсім не таких гучних. Найбільш резонансна справа, над котрою вони разом працювали, — убита й зґвалтована дівчина, тіло якої знайшли два роки тому на покинутому будівництві.
— Смерть настала після опівночі, десь між першою та четвертою годиною. Точніше скажемо, коли проведемо аутопсію. І, на мій погляд, на одязі надто багато крові.
— Нарешті щось цікаве! Правда, Вусе?! — втрутився у розмову підполковник. — Ти давай зберися... бачу, ще не прокинувся?!
Медик нарешті підняв погляд від свого записника й подивився спочатку на підполковника, а тоді на слідчого.
— Неприємна справа, Назаре.
— Гучна, я б сказав! Добра нагода позбирати «зірок» і тобі, Вусе, і всьому нашому підрозділу, — прокоментував Гричак.
Раптом задзвонив мобільний підполковника, він нерозбірливо буркнув «дістали» й відійшов убік відповісти на дзвінок.
— Він що, радіє? — спитав судмедексперт, шокований почутим.
