Інеса серйозно взялася до розлучення. Постійно висувала нові претензії й умови, вимагала грошей, розподілу майна. А тоді через суд — звісно, батько допоміг зв’язками — відсудила у Віктора материну квартиру. Одного дня він прокинувся без роботи, без житла і без жодної живої душі, що могла б йому зарадити. Коли квартиру продали, довелося йти на вулицю. Ночував у друзів, колишніх однокласників зі школи й бурси. Не затримувався ніде надовго. Підпрацьовував на стихійних «халтурках», заробітку з котрих вистачало лише на скупі харчі, цигарки та аліменти. Зрештою дедалі частіше почав випивати.
Одного дня, коли він з усім змирився й припинив шукати хоч якийсь вихід із ситуації, випадково зіткнувся з Анжелою. Саме брів вулицею, кволо переставляючи ноги, до будинку Француза. На вулиці сніжило, люди готувалися до новорічних свят. Крамниці виблискували вогниками гірлянд, у вікнах красувалися прибрані ялинки. Анжела не одразу його впізнала. Неголене обличчя, синці під очима й перші ознаки зловживання алкоголем — почервоніння шкіри, набряки, скляні червоні очі. Та вона нічого не зрозуміла, сором’язливо всміхнулася, потім обійняла його. Вони присіли в кав’ярні на розі. Пригостила його гарячою кавою із шматком пирога й уважно вислухала. Обмінялися телефонами й домовилися ще побачитися.
Одразу після Різдва Вітя отримав звістку, що Інеса з сином переїхали жити до Португалії. Адреси не залишили, мобільних номерів також. Попросили їх не турбувати, але аліменти — на цьому Інеса наголосила — все ще необхідно сплачувати на такий-то рахунок. За кілька місяців Віктор перебрався жити до Анжели. Свого сина він більше ніколи не бачив.
З понеділка погода раптово погіршилася. Ще вчора лагідне осіннє сонце дозволяло ходити без верхнього одягу, а зараз, наче за помахом руки, налетів крижаний вітер і пригнав важкі чорні хмари. Люди загорнулися у теплі куртки та плетені шарфи, подіставали з комірок обігрівачі, зимове взуття, пухові ковдри. Містом закружляв перший сніг.
У міському управлінні поліції кипіла робота. Вдосвіта Назар примчав у відділок й уже сидів у тісному кабінеті, очікуючи заповітної дев’ятої години ранку, аби накинутися на телефон та електронну пошту й примусити слідство зрушити з мертвої точки. Вчора він пробив по базі дані знайденого хлопця, з’ясувавши його місце реєстрації та приводи. Убитий справді виявився мешканцем Харківської області, мав кілька затримань за бійки, дрібне хуліганство й обвинувачення за зберігання наркотиків. Назар скопіював на свій комп’ютер фотографію з архіву, а також решту даних. Залишилося зв’язатися з відділом поліції міста Ізюм, розшукати родичів та з’ясувати, чому та з ким убитий подався до Івано-Франківська. Назар також з’ясував, що на Максима Піскуна зареєстроване авто — Ford Sierra 1988 року, чорний «седан».
З сином він так і не зустрівся. Хлопець нагадав про себе дзвінком, коли Назар уже був на роботі, длубаючись у моніторі комп’ютера. Вибачився перед малим, спробував пояснити причину, не вдаючись у подробиці. Але схоже, Костя образився — буркнув, що та розмова для нього була вкрай важливою, а тоді швидко кинув слухавку, не попрощавшись з батьком. Назар дав собі слово, що не зволікатиме і, щойно в нього з’явиться «вікно» — обов’язково поїде до сина. А зараз особисті проблеми не на часі. Чи мають якесь значення дрібні шкільні прогули або сварки з матір’ю, коли йдеться про два жорстоких убивства?
За п’ять на десяту ранку слідчий уже надіслав офіційний запит до Харкова і схопився за мобільник, щоб зателефонувати гарпії — Вірі Стельмах. Потрібно нагадати їй про себе та прискорити аутопсію тієї дівчини з валізи. Проте не встиг він навіть відшукати її номер, як телефон у його руках озвався.
Контакт не був збережений у пам’яті смартфона.
— Назарій Вус слухає, — офіційним тоном озвався слідчий.
— Доброго ранку.
Попри те, що бачився з цією жінкою лише одного разу, її голос врізався у пам’ять. Назар стрепенувся, наче йому за комір хлюпнули крижаної води. По той бік телефонного зв’язку була судмедекспертка Віра. Слідчий здивовано звів догори брови й напружився.
— Який збіг! — нервово скрикнув він. — А я саме збирався вам телефонувати...
— Чудово.
Назар притиснув плечем до вуха телефон, а сам тим часом увійшов на «Рубіж»[7] й почав уводити в пошуковик номер державного знаку та VIN кузова автівки, що належала загиблому. Світла сіра сорочка з дрібним геометричним малюнком прим’ялася на рукавах при ліктях, кутик правого манжета загнувся. А ще ж він не встиг підстригтися в суботу, тож тепер слідчий з відрослим волоссям та слідами втоми під очима мав дещо неохайний вигляд.
— Ми таки провели... я провела аутопсію.
— Ви ж не працюєте на вихідних?
Він не хотів прозвучати зверхньо чи глузливо (хай лише у телефонній слухавці), але запізно зрозумів, що бовкнув не те. Одразу втішив себе думкою, що вона його не бачить. Якби утнув таке при особистій зустрічі, гарпія б уже, напевно, відгризла йому голову. Назар ніяково скривився і втягнув голову у плечі.
