За інших обставин він би страшенно зрадів цій пропозиції — красива жінка запрошує його на каву. Після розлучення не мав жодних стосунків, проте зараз голова була забита новим убивством і тривожними думками про сина. Назар без емоцій заховав телефон і повернувся до розмови з Андрієм.
— Знаєш, тут справа прикра, але цілком звичайна — «битовуха». Сусіди кажуть, родина алкашів...
— Воно й видно неозброєним оком, — погодився судмедексперт. — Ти ж бачив ту жінку — вся спухла, потовчена, зі слідами попередніх побоїв.
— Ага, ще й тхне від неї водярою, — підтвердив Назар. — І пацан зачуханий... шкода таких, насамперед страждають діти.
— Рано чи пізно ці діти теж починають бухати.
Циган викинув недопалок, потиснув на прощання слідчому руку й поїхав разом із молодшим експертом у лабораторію. За годину місце злочину покинули й поліцейські, залишивши решту мешканців квартири № 15 з їхнім горем наодинці.
Попереду у цієї родини чимало випробувань — вранці прибуде ювенальна поліція. Розбиратимуться, чи можна залишати дев’ятирічну дівчинку під опікою горе-матері. Далі — розслідування, суд над убивцею. Найбільше Назарові було шкода дівчинки. Коли на виклик приїхали патрульні, вона стояла під дощем, посиніла від холоду, невтішно плакала, говорила щось про демонів з підвалу і дуже просила врятувати собаку. На її очах убили людину за пляшку горілки... ця історія назавжди вшиється в її життя кривавою ниткою й болітиме тривалий час. Що очікує на цю дитину? Притулок? Інтернат? А потім вулиця? Майже в усіх випадках такі діти рано чи пізно стають на стежку батьків. Але Назар, спілкуючись з малою й оглядаючи речі у квартирі, дізнався, що дівчинка любить читати, гарно вчиться й узагалі чемна та кмітлива. Він би ніколи не подумав, що це дитина алкоголіків, якби не задавнені зеленкуваті синці, а ще такі дорослі й сумні очі.
Коли на зап’ястки одягали холодні кайданки, він не опирався. Здається, вже давно передчував, що колись закінчить саме так — у в’язниці.
Холодні сирі коридори в міському відділку кримінальної поліції поглинали всі сторонні звуки, наче висохле на пекучому сонці каміння воду, всотували і його важкий утомлений поступ, і стишені голоси за зачиненими дверима кабінетів, і нерозбірливе перешіптування та збуджені кроки двох поліцейських поряд. Створювався гнітючий вакуум, що висмоктував усі емоції й залишки кисню з легень. А тоді його зачинили в крихітній темній камері, в очікуванні допиту, і стало ще гірше.
Хотілося спати, та щойно заплющував очі — на поверхню виривалися огидні й достобіса страшні спогади. Кров... багато крові... здавалося, голоси й примари оживали, і тепер він був не сам у цій камері — над ним стояли мертві. Шкіра вкривалася сиротами. Волосся на потилиці ставало сторч, повіки запалилися й набрякли від безсоння.
Він тремтів і ледве стримував нудоту, що підступала кислим клубком під саме горло.
— Дмитро Кухарчук!
Двері камери з рипінням незмащених завіс відчинилися.
— За мною на вихід!
Слухняно підвівся і пішов з дебелим поліцейським. За хвилину із тісної камери його привели до невеличкої кімнатки без жодного вікна та всадовили на металевий стілець. Тут смерділо відсирілим папером, старим потом і цигарками. Діма підвів погляд й угледів перед собою кількох чоловіків у цивільному й заплакану маму.
Головного Діма вирізнив одразу. Той сидів за столом й холодно свердлив поглядом затриманого. А тоді так само холодно заговорив, щойно двері зачинили зсередини:
— Мене звати Вус Назарій Ярославович. Я старший оперуповноважений слідчий міського управління кримінальної поліції. Назвися і скажи, чи розумієш, у чому тебе підозрюють?
Зависла пауза. Не те, щоб Діма не збирався відповідати... просто нудота стала ще нестерпнішою.
— Кухарчук Дмитро Юрійович.
А тоді не стримався й вивергнув трохи жовчі та шлункового соку на свої кросівки, заляпані плямами темно-брунатної, вже трохи підсохлої крові. Більше блювати не було чим.
— Принесіть води, — наказав старший слідчий. — Ти розумієш, чому ти тут?
Діма кивнув. Тоді підтягнув руки, скуті кайданками, й витер рота рукавом.
— Я вбив свого вітчима, — нарешті зізнався.
Голос тремтів, як і сам хлопець. З кутка, де сиділа мама, почулося стишене виття.
— Як саме ти його вбив?
Безбарвний голос слідчого звучав, наче в страшному сні. Уся ця ситуація видавалася збіса нереальною. Ще тиждень тому Діма безтурботно прогулював школу, час від часу грав на гітарі й попри п’яні скандали вдома почувався щасливим. А зараз він убивця. Ув’язнений, оббльований, нікому не потрібний. Якби лишень знав, що його спіткає, — нізащо б не поліз шукати ту довбану запальничку.
— Я вистрелив у нього з пістолета.
— Чому ти це зробив? — продовжував слідчий.
Якийсь прищавий молодик приніс паперовий стаканчик холодної води й дав попити закутому в кайданки хлопчині. Ковтати було важко. Здається, у нього починалася ангіна. Надпивши трохи, Діма кліпнув очима й продовжив вичавлювати з себе слово за словом:
— Він... бо він...
— Що він?
