Я думав і про те, що моя мати не могла знати, чи рушниця заряджена «менш летальними» набоями, коли вирішила натиснути на гачок, але зараз не про це. Зараз я хочу сказати, що в неї шрам над правим оком, а те пограбування закінчилося для неї зламаним носом (сподіваюся, лише цим). І хочу сказати, що, поки поліція та парамедики очистили будівлю й напхали ватних кульок мамі в ніздрі, був уже десь полудень, і лише тоді хтось поклав на місце слухавку телефона, після чого він одразу задзеленчав. Я хочу сказати, що пам’ятаю, яка того дня була температура: просто пекельна. Я хочу сказати, що дзвонили зі школи, щоб повідомити матері, що жоден з трьох малих Каннінґемів не з’явився на уроках. Я хочу сказати, що того ранку моя мати, попри напружений графік, приїхала на роботу на п’ять хвилин раніше.
Я хочу сказати, що моя мати стріляла в людину, але не вбила її.
Я хочу сказати, що того дня хтось таки помер.
Той ступор. Те відчуття напівреальності. Ті помилки з неуважності.
Троє хлопців, яких забули доправити в школу, сиділи в машині, пристебнуті до сидінь. Машина стояла на парковці, розташованій на даху, спекотного літнього дня. Я не пам’ятаю, як розбили скло і як обличчя Одрі залила кров, коли вона порізала чоло уламками достатньо глибоко, щоб залишився шрам. Перше, що пригадую точно, — це лікарня, а решту мені розповіли згодом. Я до сьогодні прокидаюся від нічних жахів і хапаю ротом повітря. Але, якщо чесно, майже нічого з того дня не пам’ятаю. Він повний темних плям.
Я знаю тільки, що сидів біля Джеремі, коли він помер.
Від: <ВИДАЛЕНО>
Кому: ECunninghamWrites221@gmail.com
Тема: Світлини для УВМРКУ
Привіт, Ернесте!
Рада, що ти написав. Боюся, щоб помістити світлини посеред книжки, потрібно буде робити вклейку з глянцевого паперу (та ще й кольорову), а для цього доведеться кардинально змінювати виробничий процес. Це досить дорого, і ми не вкладемося в бюджет. Я певна, ти зможеш досягти того самого результату, додавши якісь гарні описи. Мені дуже шкода, але я справді не можу збільшити бюджет.
Як у тебе справи, до речі? Чи вдається зробити манеру викладу не такою буденною? Я, звісно, розумію, що ти це так бачиш, але йдеться про смерті, і через твої дотепи читачам може здатися, що тобі байдуже. А в мене є хороші новини: ми вирішили прибрати дірки від куль на обкладинці. Я згодна з тобою, що це було трохи занадто. Якщо треба щось вичитати, тільки скажи.
З найкращими побажаннями,
<ВИДАЛЕНО>
P.S. Щодо твого запитання: так, ми можемо перераховувати частину роялті родині Люсі Сандерс. Надішли реквізити, і я все організую.
Я наздогнав Софію вже у фоє, біля виходу.
— Хтось вештався біля сарайчика, — сказала вона.
Відтак штовхнула подвійні двері, і на нас шугонула хуртовина, сиплючи кригою мені на черевики. Я завагався на мить, але Софія виштовхала мене за поріг. Надворі нікого не було. Навіть чоловіки під навісом покинули свої пости й відступили, вирішивши, що краще бути висвареними, але в теплі, аніж шляхетними на холоді. Вітер бив мені у вуха; здавалося, що хтось шелестить целофаном просто над головою.
Софії доводилося кричати, щоб я її чув:
— Я бачила тінь. — Вона завагалась. — З вікна в барі.
— То й що? — гукнув я у відповідь.
Вітер підхоплював мої слова й заштовхував їх назад у горлянку, тож це було все, на що я спромігся. Це була одна з тих хуртовин, коли доводиться ковтати сніг, щоб хоч якось дихати.
— Хіба поганці не люблять тинятися біля місць злочину?
Вона мала рацію, але в мого боягузтва низький температурний поріг. Я хотів запропонувати зачекати певний час або — ще краще — покликати Кроуфорда, утім, перш ніж розтулив рота, Софія заховала чоло за згином ліктя й кинулась у негоду.
