Миколу відрекомендував коротко:
— Мій помічник.
Поки друзі розпитували один одного про близьких і знайомих, Клинченко, щоб не виказати інтересу до цієї теми, розглядав хутір. Власне кажучи, це був маєток з великим цегляним будинком для власника і кількома невеликими халупами для наймитів та їх родин. Кілька височезних скирт соломи, великі запаси сіна, акуратно складеного під дашками, — все це свідчило про наявність чималого стада худоби.
Шумилін запросив їх до хати. Познайомив з дружиною. І хоч Клинченко, звичайно, нічим не видавав своєї цікавості, господар вважав за потрібне пояснити:
— Луїза Карлівна за походженням німкеня. Живемо в цих краях близько двадцяти років, а дружина і російською, і польською говорить з акцентом.
А втім, Луїза Карлівна, очевидно, в ділах чоловіка активної участі не брала і правила для цього будинку лише своєрідною охоронною грамотою.
Коли господиня розпорядилась подати на стіл все потрібне і вийшла, Євстахій Корнійович почав щільно причиняти двері вітальні.
— Чекай-но, — зупинив Федоров. — Накажи приготувати все, що маєш продати для ресторану. Луїза Карлівна підготує рахунок, а ми тим часом про все й поговоримо.
Повернувшись, господар виразно глянув на Федорова. Той, прочитавши все в цьому погляді, мовчки хитнув головою і додав:
— Можеш говорити цілком одверто. Пан Клинченко — своя людина. Більше того, тепер ти підтримуватимеш зв'язок зі мною через нього.
— Ми майже незнайомі, наче виправдовуючись за своє недовір'я, мовив Шумилін.
— Пан Клинченко відданий прибічник ідеї козачої самостійності і співробітник абверу. Він візьме безпосередню участь у координації зв'язків козацтва Дону й Кубані з українським козацтвом, яке збирається під прапором Скоропадського.
Це вже було новиною і для Клинченка. Та він і взнаки не дав. Тільки подумав: «Бреше для чогось чи й справді збирається відвести мені цю роль?»
Шумилін, заспокоєний, видно, повідомленням земляка, доповів:
— За твоїм дорученням ми з Штовханем об'їздили козаків, які живуть на південний схід від Варшави і в Галичині, а Кир'янов побував у Східній Пруссії. Усім нам, одверто кажучи, здалося, що абвер переоцінює готовність емігрантів активно боротися проти Рад. Дехто, не знаючи, звичайно, про наші зв'язки з розвідкою, одверто заявив: «Радянська влада нам не до вподоби. Та віддавати Росію під владу німця, одвічного ворога, — теж не хочемо. Як воно буде — хай буде, без нас!».
— Сподіваюсь, вам відомі прізвища цих зрадників?
Шумилін, видно, збирався щось заперечити, але, глянувши на спотворене люттю обличчя Федорова, на його налиту кров'ю шию, не насмілився. Вийняв з кишені блокнота і, заглянувши до нього, продовжував доповідь.
— Микола Рождественський, колишній підполковник, активний учасник боїв на півдні Росії за білу справу, а нині піп у прикордонному селі Д., після нашої з ним розмови про те, що прийшов час знову активно братися за зброю, і після мого прохання назвати людей, яких можна було б послати через радянський кордон з розвідувальними цілями, відповів мені спокійно, але категорично: «Ти переплутав адресу, сину мій! І взагалі, думаю, заплутався в житті. Справжньому патріотові та ще колишньому офіцерові тепер місце тільки в лавах Червоної Армії. Загроза війни Росії з Німеччиною стала реальністю. І кожний, хто служить у Гітлера, — зрадник і ще раз зрадник. Анафема йому!».
— У-у-у, патлата сволота, — аж захлинувся Федоров, — ми до нього доберемося… Про таких напиши мені окремо, а зараз доповідай, кого завербували.
Клинченко дуже сподівався почути прізвища, адреси, характеристики, але схвильований попередньою розмовою Шумилін простягнув Федорову лист паперуї
— Це копія пересланого до Праги.
— Туди більше не посилати. Все через мене або Клинченка направляти до Грубешова, докторові Доллу.
— Слухаю, — по-військовому відповів Шумилін.
Чоловіки підвелися. Почувши шум відсунутих стільців, зайшла до вітальні Луїза Карлівна. Простягла рахунок. Федоров розплатився.
— Приїздіть частіше, ви ж знаєте, що ми завжди готові приймати у себе старих друзів! І нових теж, — адресувала жінка люб'язну посмішку Клинченку.
Продукти вже були навантажені в пікап. Його охороняв якийсь хлопець з батраків.
— Ну, от ми і з трофеями, — пожартував Микола.
— Не можна, однак, похвалитися, що з багатими, — буркнув Федоров, займаючи своє місце в «оппелі». — Утрьох навербували аж п'ятьох. А далеко не кожному щастить перейти. Що там не кажи, а прикордонна охорона Рад своє діло знає. І з грошима — теж не підсту-пишся. Скільки працюю тут на кордоні, а ще жодного разу не чув, щоб радянського прикордонника можна було підкупити. Не думайте, пане Клинченко, що ви завжди будете заробляти гроші так легко, як першу тисячу марок!
— Знаю: працювати доведеться багато, але заради того, щоб побувати в Берліні, я готовий хоч носом землю орати.
Обидва посміхнулися. Кожний своїм думкам. А десь за годину вже сиділи перед Філіпповим.
— З першим успіхом, з першою вдалою покупкою, — поздоровив його Іуда Максимович.
— Зайдемо пообідаємо, — запропонував Клинченко, коли вони вийшли від шефа.
